Марія доживала свого віку. Лежала самотня на ліжку. Старість та хвороба непомітно випивали з неї життя.
Жила вона самотньо вже багато років, з того часу, як чоловік Ілько пішов на війну. Через чоловіка на селі її називали Марія Ільчишина, прізвища вже ніхто із односельчан і не пам’ятав. З війни Ілько не повернувся, а дітей не встигли народити. Весь біль і смуток разом з гіркими вдовиними сльозами був давно виплаканий у подушку. Жила собі, як билиночка: крім тяжкої праці в колгоспі нічого не знала. Самота давно стала її подругою.
Восени дощ настирно стукав у шибки, а вона щораз здригалась: все ще чекала свого милого. Так в чеканні і надії минуло життя, залишились одні спогади, та і ті невеселі, бо мало радості вона зазнала. А щастя? Що воно ото таке щастя? Цього жінка навіть і не знала, мабуть, його придумали люди, так як придумали і Бога. Бо якби був Бог, то не забрав би він Ілька, не дозволив, щоб тисячі жінок, як Марія, поховали свою нещасливу долю під чорними хустками, які вицвіли на сонці.
Сили зовсім покидали її. Часом заходили сусіди ,приносили щось поїсти, добре мали серце, нічого не скажеш.
Того дня сусід Павло здивувався : Марія прийшла до нього по драбину, хоча до цього вже декілька тижнів не вставала з постелі. Схожа сусідка була на мару, а не на Марію : лише шкіра та кістки. З такого дива Павло навіть не запитав навіщо їй драбина.
Сонце вже хилилось до обрію, люди порали худобу. От і Павло мав зняти з горища сараю сіна для корови. От лихо, а драбина ж у Марії! Пішов до неї, та й закляк на місці, увійшовши у сіни, переляк скував закам’янілі вуста : одна драбина стояла під стіною , а його лежала поперек ляди, що вела на горище - на тій драбині висіла Марія…
Ховали її сусіди , та все дивувались, де в неї з’явились сили, щоб вчинити такий гріх, не інакше як рогатий допоміг.
Ішли роки . Хата Марії пустувала доти, доки в село не прийшла вдова з двома синами – парубчаками. Голова колгоспу і поселив Ганну в хату Марії. Та тільки не було спокою Ганні в тій хаті: ночами хтось тихо ходив та тяжко зітхав, двері самі по собі відкривались, хтось стукав у шибки, наче просився зайти у хату.
Одного вечора, попоравши господарство, Ганна зайшла у хату і стала готуватись до сну. Хлопці побігли десь гулять у клуб, а вона не стала і каганця світити, навпомацки роздяглась і лягла на полик. Сон майже заволодів нею, як раптом жінка почула скрип дверей. « Діти , це ви ?» - запитала Ганна, не повіривши, що хлопці так рано вернулись із гульок. У відповідь тиша, лише хтось тяжко ступав по розісланій на долівці осоці.
Ганна намагалась у пітьмі знайти сірники та запалити каганець, це їй не вдавалось, бо руки дрижали так, наче на неї напала пропасниця. А невідоме щось все ближче і ближче наближалось до неї. Ганна відчула, як на голові піднялось волосся, думки всі змішались , страх не давав навіть крикнути. Ось уже і дихання чути поблизу, і раптом її осяяло : « Отче наш…» - розпочала вона . Невідома сутність завмерла на місці, їй явно таке не сподобалось. А потім гучний звук ,схожий на виляск батога, ударив громом , хтось швидко віддалявся від Ганни, і запанувала мертва тиша.
До ранку Ганна так і не зімкнула очей. Сини дуже здивувались, коли побачили, що мати не спить, а ще вони помітили, що сивини ще добавилось у материнім волоссі.
Про свою нічну пригоду Ганна розповіла ланчатам. Жінки вирішили, що то нечиста сила, яка поселилась у Маріїній хаті після її смерті, а швидше за все і була причиною її смерті, знов приходила по чергову жертву, та Ганна виявилась сильніша духом, тому і здолала її.
́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762963
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2017
автор: Ірен Манжос