Дві постаті

Як  можна  людину  любить,
Коли  вона  завжди  спить,
М`яку  подушку  вранці
обнімає,
З  обіду  солодко  дрімає,
З  вечір`я  сонце  спати  
 не  лягло,
А  ми  давно
уже  спимо..


Так  і  життя  твоє
 пройде,
Чи  сон  то  був,
Чи  день  блакитний,
Тобі  однаково  все  це,
Чи  в  когось  родяться  
Сьогодні  діти,
Чи  десь  страшна  війна
 іде,
Тобі  прожив  день  –  
І  радіти.
А  мені  як  з  тобою  жити?
Про  що  питати?
З  чим  радіти?
Сльоза  спливла,
Тобі  пусте...

Босоніж  йду,
по  кропиві,
Щоб  не  заснути  
і  собі,
Червоні  плями
залишились,
І  у  росі  спогади  
вмились,
Кого  кохаю  –  вмить  
згадала,
З  ним  щастя,
Думку,  радість
 мала.

І  навіть  голос,
Погляд,  дотик,
Усе  живе  донині
й  досі,
Хоч  з`їв  зелений
Змій  його.
Та  був  він  сонце  –  
грій  його!
Для  мене  мов  солодкий
 мед,
Спокійний  день,
І  вмить  заграва,
Яскрава  блискавка
в  ночі,
Чи  дощ,  що  вийшов  із  
туману,
Із  теплою  веселкою
в  лугах.

 То  –  дивний  сон
стоїть  перед  очима,
То  щастя  пережите
 у  роках,
Ніколи  не  забуте,
вмите  ранком,
Що  ходить  досі
поряд  у  стежках.

Зі  мною  поруч,
за  руку  тримає,
Той  дух,  та  постать
у  віках.
 
Одна  любов  єдина
 і  жадана,
Одна  у  серці
 Назавжди,
Ну  а  життя  будь  
йому  шана
Іде,  пустує,  
Без  Любові  спить.

Мої  думки,  поряд,
Завжди  з  тобою,
Хоч  не  встояв
Ти  перед  бездною
життя,
Я  пам`ятаю  твою
 Посмішку
Веселу  і  вродливу,
І  душу  ніжну,  легку,  
Як  зоря.
 






адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762874
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2017
автор: Людочек