Не знав я, друзі, лиха,
Проблем і чорних бід,
Допоки, йдучи тихо,
Не гепнувся на лід.
Десь так о сьомій ранку
Виходив я надвір,
Не було ще світанку,
На небі – безліч зір.
Лиш перший крок ногою
Я впевнено зробив,
І ледве головою
Асфальт я не розрив.
Полегшення велике,
Тривога йде на спад,
Я гепнувсь не на пику,
Всього лише на зад!
Встаю і крекчу трохи,
Йти твердо маю хист,
Та в боки їдуть ноги,
Йду, наче фігурист.
За дерево чіпляюсь,
Тремчу вже, а не йду,
Бо ледь не опиняюсь
Я вдруге на льоду.
Під дубом відпочив я,
Прогнавши переляк,
В автобус поспішив я,
Узяв себе в кулак.
Вже горя я не знаю,
Чужий мені вже страх,
В автобус я «в‘їжджаю»,
Немов на ковзанах.
Так їхать було тісно,
Що в шубі я аж впрів,
Стояв все, бо присісти
Чомусь я не зумів.
Боліло в мене ззаду,
І ноги, і спина,
Зимі я вже не радий,
Коли вже та весна?
На ковзанку, на глянець
Виходимо ми знов,
Хтось з учнів сів на ранець,
Розгін взяв – і пішов!
Та серце гарна думка
Наповнює моє,
В одну й ту саму лунку
Вдруге снаряд не б'є.
Те сподівання тішить,
Як йду я по льоду,
Мов, гепнувся ж раніше,
Вже більше не впаду!
По глянцю йду веселий,
Аж тут – кошмарний сон:
Пускаю з рук портфеля,
Цілуючи бетон.
Спізнитись неохота,
Уроки на меті,
Доїхав до роботи
На пиці й животі.
Проводжу я уроки,
Щось учням я кажу,
Тим часом чешу боки
І те, на чім сиджу.
Додому йти боюся,
Пришліть хтось ковзани,
Бо в класі поселюся,
Щоб жити до весни.
Болить все і ходити
По льоду втратив хист,
Бо я – лиш бідний вчитель,
На жаль – не фігурист!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762467
Рубрика: Гумореска
дата надходження 26.11.2017
автор: Дмитро Овсієнко 86