Скоринка

Певно  це  правильно,  -  не  вірити  у  прикмети?  Ганна  сама  себе  запитувала  подумки,  і  відразу  ж  сама  собі  відповідала  –  правда!  Ось  з  ранку  прокинулася  нині,  а  голова  така  важка,  сон  такий  предурний  наснився,  що  чоло  вкрите  було  краплинами  поту.  Та  врешті  все  вдалося.  І  до  міста  дісталася  швидко,  осінній  морозець  скував  болото  на  шляху  і  не  довелося  плестися  як  корова  на  льоду,  і  вдало  обміняла  деякі  залишки  одягу  на  цілих  пів  торбинки  дерті  і  невеликий  камінчик  солі.  Та  найбільше  її  тішило  те,  що  вдалося  здобути  скоринку  майже  справжнього  хліба!  Нічого  що  він  був  кольором  як  сіра  земля,  нічого  що  черствий,  як  каменюка,  але  від  нього  пахло  житом!!!  Не  половою,  не  смердючою  прілою  дертею,  не  насінням  бур’янів,  а  ЖИТОМ!!!  Дивно,  думала  собі  Ганна,  що  пам’ятаю  я  той  запах…  
Вечоріло.  До  хати  лишалося  ще  зовсім  небагато.  Через  село  хвилин  десять  йти,  а  може  зрізати  ярком?  Так  швидше  буде.  Певно  Катруся  вже  зачекалася  на  неї.  Додому,  як  швидше.  Ганна  повернула  праворуч  у  яр  біля  села,  дарма  що  ледве  пересувала  ноги  і  в  голові  паморочилося  від  духу,  що  йшов  зі  згортку  захованому  в  пазусі.  Мало  не  рачки  вилізла  на  той  бік  яру,  обтрусила  змерзлі  руки  від  зів’ялої,  як  її  колишня  краса,  трави  і  рушила  додому.  
На  подвір’я  дісталася  майже  по  темному.  Відчинила  двері  і  з  порогу  загукала:  
- Донечко!  Катруся!  Йди  дитино  сюди!  Мама  тобі  їстоньки  принесла!  Зараз  тільки  роздягнуся  і  ми  щось  з  тобою  зготуємо.  
Але  у  відповідь  було  тихо.  Оглядаючи  кімнату  Ганна  не  відразу  помітила  доньку.  Та  сиділа  на  лаві  біля  вікна  і  поклавши  голівку  на  рученята,  дивилася  у  вікно.  
- Катю,  доня!?  
Неначе  блискавка  вдарила  у  голову  жінці.  Ледве  пересуваючи  від  ляку  ноги,  Ганна  повільно  наблизилася  до  дитини.  Вона  стояла  і  не  могла  простягти  до  дитячого  гострокутного  плеча  руки.  Від  жаху  тіло  жінки  трусило  наче  в  пропасниці.  Очами  йшли  кола,  у  вухах  бемкало  так  потужно,  наче  вона  стояла  біля  самого  великого  церковного  дзвона!  Врешті  Ганна  не  витримала  і  впала  на  коліна  позаду  дитини.  ЇЇ  руки  вчепилися  у  холодне  дитяче  тіло.  Ганна  завмерла.  Тільки  стиха  скиміла  від  безсилля,  та  з  очей  котилися  гіркі,  пекучі  сльози…  
Через  два  дні  їх  знайшов  сусіда.  Вони  так  і  сиділи,  -  Катя  на  лаві,  а  Ганна  долі  охопивши  дочку  за  тільце.  На  столі  миші  доїдали  останні  крихти  черствої  житньої  скоринки…  

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762105
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2017
автор: Parxom