Ти чатуєш на мене вже тисячу літ,
ховаючи своє
справжнє обличчя.
Не вбиваєш мене,
а даєш мені хід:
іди, мовляв, дитя, по цим
пошматованим мета-іржею сходам,
ну, зламаєш собі шию,
не страшно.
Мить
перетворюється в вічність.
Я шукаю буття,
а знаходжу тебе.
Ти чатуєш на мене не одне століття,
не даючи мені пізнати себе.
Хто ти?
Mea culpa, мій листопад,
моя хіть, моя зрада,
мій першородний гріх?
Ти купаєш мене у
відчутті провини,
а я
не хочу
провини,
Хочу вино.
Ну і veritas хочу.
Але ти...
Ти чатуєш на мене...
З перших днів Землі.
Я ж кажу тобі: Ні.
Кажу тобі: Ні.
Кажу: Ні...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760070
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.11.2017
автор: jk 7454