Коли до осені вже просяться літа,
І перше срібло помережить скроні,
Тоді життя ще швидше проліта,
Немов несуть його вітри, як коні.
І не встигаєш оглядатися назад,
Спішиш, немов це вперше і востаннє.
Тепер і в радощах непрохана сльоза
Частіше твої очі застеляє.
А особливо, коли прямо навпростець
До тебе внука ніжки чеберяють, –
І молишся, і ждеш – ось підросте,
Й за те, що впав, собі теж докоряєш.
Отак усе життя чомусь летить
В сльозах і радощах, і в вічному чеканні.
Змінить, звернути – не посмієш ти.
І справа тут є не лише в звиканні1
А в чім тоді?..
25.02.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758967
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.11.2017
автор: Ганна Верес