МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ… (проза)

   Не  знаю,як  кому,  а  мені  найприємніші  спогади  були,є  і  будуть-спогади  дитинства.
У  нашому  дитинстві  довелося  спити  всього:    горя  і  радості,правди  і
кривди,страху  і  гордості,справедливості  і  брехні,  стерпіти  болі  і
поневіряння.  Та  переважала  все  ж  чистота  і  любов,  доброта  і
надійність.  З  задоволенням  пригадую  все,  та  все  ж  більше  гарне,  бо  ж  з
часом  погане  забувається,  а  добре  залишається  в  пам”яті  назавжди,  і
вже  з  висоти  свого  віку  відчуваєш,  яке  ж  воно,  наше  дитинство,  було
чарівне,  радужне,  та  й  все  минуле  здається  –кращим,  сучасне  –  важким,
а  в  майбутнє  боязно  і  зазирнути.
Для  нас  з  братом  найріднішими  були  мама,  бабуся  і  чарівна  та  незабутня
наша  тітонька  Варя.  Ось  про  неї  та  наше  дитинство  і  життя-буття  буде
моя  сьогоднішня  історія.  Моя  мама  була  першою  дитиною  у  сім”ї,  а
Варя-дев”ятою.  Про  те,  як  вижили  у  голодні  1932-1933  роки  минулого
століття  я  вже  розповідала,  вижили  лише  троє:бабуся,  мама  Поля,  та
Варя.Ще  до  війни  вона  встигла  закінчити  семирічку  з  відмінними
знаннями.  До  речі  до  школи  її  прийняли  у  неповні  6  років.  Так  як  сім'я
жила  поруч  зі  школою,  то  весь  свій  вільний  час  дівчинка  була  біля
школи,  і  заглядаючи  у  вікна  підказувала  школярам  відповіді  на
запитання  учителя.  Вчитель  закликав  її  до  класу  тай  запитав  звідки
вона  все  це  знає,  не  діждавшись  відповіді  запитав:  «А  може  ти  й  читать
умієш?»  «Так!»-  була  її  відповідь.  Коли  ж  учитель  запропрнував  їй  щось
прочитати,  вона  зробила  це  досить  упевнено.  От  її  й  зарахували  до  1
класу.      Коли  після  незаконного  розкуркулювання  мого  дідуся  вивезли  на
висилки,  сім'я  бабусі  переїхала  з  Вершинокам’янки  до  Верблюжки,  і  Варя
стала  нашою  нянькою,  і  навчалася  в  школі.  У  роки  війни  всі  ми  пережили
і  болі,  і  голод,  і  розруху,і  наругу  від  окупантів,  і  нестерпну  тугу  за
нормальним  життям,і  втрату  батька,  будинку.  А  Варі  доводилося  ще  й
ховатися  від  німчури  та  поліцаїв,  бо  ж  була  вона  надзвичайно  гарна:
трохи  вище  середнього  зросту,  струнка,  з  чудовим    хвилястим  волоссям,
рожевим  личком,впраними  і  вмілими  руками,  мала  чудову  походку,  та
найбільш  вражаючими  були  її  великі  карі  з  зеленими  іскорками  очі.  Тож
молоді  хлопці  в  тому  числі  і  німці,  і  поліцаї  намагалися  позалицятися
до  неї.  А  оскільки  вона  ще  була  дуже  молода,  мала  15  років,  то  й  не
спокушалася  ні  на  які  залицяння.  За  те  на  вивіз  до  Німеччини  уже
підходила.  І  як  не  намагалася  уникнути,  не  вийшло.  У  селі  серед
поліцаїв  були  і  свої  люди,  то  ж  вони  намагалися  попередити  про
черговий  набір,  та  все  ж  якось  вона  потрапила  у  позачергову  облаву,  і
її,  разом  з  іншими,  вивезли  до  Миколаєва,  а  вже  звідти  мали  вивезти  до
Німеччини.  Я  не  знаю  як,  та  моїй  бабусі  вдалося  її  викупити.  Допомогли
її  молодший  брат,  якого  не  мобілізували  на  початку  війни,  та  й  усі
родичі:  зібрали  все  що  могли:  і  гроші,  і  продукти,  і  одяг.  І  бабуся
товарняком  якось  доїхала  в  Миколаїв,  і  там  знайшла  когось  із  далеких
родичів,  і  спільними  зусиллями  викупила  Варю  з  тієї  неволі.  Після
війни  Варя  одразу  ж  поступила  до  Шамівського  сільськогосподарського
технікуму.  1  раз  у  місяць  вона  приїжджала  до  нас  і  завжди  з  якимись
подарунками,  а  ще  розмовляла  з  нами  і  багато  чому  навчила.Одного  разу
вона  привезла  для  своєї  мама,(моєї  бабусі)  Євангелію,  а  так  як  бабуся  була  малограмотна,читала  з  великими  трудношами,  то  вона  дуже  вдало  долучила  до  читання  мене.До  неї  приходили  такі  ж  як  вона  жінки  і  я  з  задоволенням  читала  хртстиянські  оповідки  про  земне  життя  Ісуса  Христа.    Іншим  разом  Варя  привезла  нам  якусь  стареньку  книгу  з  творами    Тараса  Шевченка,я  вже  й  не  пам"ятаю  чи  то  був  його  "Кобзар",  чи  якесь  інше  видання,  але    це  для  нас  із
братом  це  був  найкращий  подарунок.  При  гасовій  лампі,  а  той  при  каганці,  ми
зачитувалися  ним  до  півночі      Та  якось  її  спіткала  дуже  велика
неприємність.  Коли  вони  їхала  з  Шамовки  додому,  то  все  більше
товарними  потягами.  І  от  одного  разу,  товарняк  не  зупинився  і  їй
довелося  на  ходу  зіскочити  з  нього.  Стрибок  був  невдалий,  дівчина
зламала  ногу,довелося  довгенько  лікуватися,  та  навчання  вона  не
залишила,  і  вневдовзі  отримала  диплом  агронома.Направлення  отримала  на
Вінничину,  там  і  працювала,  і  сім'ю  створила,  та  й  прожила  усе  своє  життя.                      Коли  я  закінчила  семирічку,  мама  хотіла,  щоб  я  продовжила
навчання  у  Новгододківському  агрономічному  технікумі,  (тепер  там
училище).  Та  дізнавшись  про  це,  Варя  запропонувала  мамі  відпустити  мене
до  них,  а  вони  вже  щось  інше  придумають,  бо  ж  Варі  не  хотілося  у
родині  ще  одного  агронома,  роботі  якого  в  ті  далекі  роки  не  можна  було
позаздрити.  Мама  погодилася,  бо  ж  посилати  мене  на  навчання  у  середню
школу  не  мала  наміру,  і  ходити  дуже  далеко,  і  коштів  на  це  не  було,
адже  в  колгоспах  тоді  працювали  за  трудодні,  а  інших  доходів  не  було,
жили  за  рахунок  домашнього  господарства,  та  ще  й  платили  величезні
налоги,та  ще  й  брат  навчався  у  Кривому  Розі  у  гірничому  технікумі,  то
ж  і  йому  ще  потрібна  була  мамина  допомога.  А  треба  ж  було  і  підручники
купувати,  і  все  інше  необхідне  для  школи.Мама  просила  Варю  влаштувати
мене  ученицею  на  швейну  фабрику,  яка  була  в  селищі,  або  ж  у
профтехучилище,  яке  теж  там  було.Отож  так  я  появилася  у  її  сім’ї.  На
сімейній  раді  вирішили  все  ж  направити  мене  на  навчання  у  8  клас,  бо  ж
яка  з  мене  швея  у  14  років,  та  й  в  училище  теж  не  хотілося  віддавати,
бо  ж  там  навчалисчя  переважно  ті,  що  мали  невисокі  знання,  а  я
навчалася  добре,  тому  дорослі  передбачали  щось  більш  належне  для  мого
майбутнього..  Провчилася  я  там  півроку,  а  потім  повернулася  додому,  бо
ж  і  я  ,  і  мама  засумували  від  розлуки.  Довелося  ходити  у  так  далеко
віддалену  школу.  А  потім  мама  продала  нашу  хату  і  купила  в  центрі
села,  і  мені  стало  і  до  школи  недалеко  ходити,  і  ще  й  там  було
електроосвітлення,  тому  радасті  моїй  не  було  меж.  Отож  я  багато  чим
зобов'язана  своїй  тітонці,  яка  старша  від  мене  лише  на  12  років  і  якої
вже  22  роки  як  немає.  Працювала  Варя  агрономом,  а  потім  її  перевели,  чи
запропонували,  а  вона  погодилася,  на  посаду  агронома  у  підсобне
господарство  соко-морсового  заводу,  де  вона  була  не  лише  агрономом,а  агітатором,
і  пропогандистом,  а  пізніше  завкадрами    того  ж  заводу.                                                                          
Після  закінчення  інституту  і  я  там  жила,  і  працювала  в  тамтешній    школі.  І
мені  було  дуже  приємно  спілкуватися  і  з  тітонькою,  і  членами  її  сім'ї.
Та  з  часом  все  ж  потягло  до  свого  рідного  краю,  тому  я  й  повернулася,
щоправда  не  в  село,  а  ось  у  мою  тепер  уже  рідну  Долинську,  бо  ж  у
наступному  році  буде  вже  40  років,  як  я  тут  живу.  З  сім'ю  тітоньки
моя  сім'я  зв'язків  не  поривала,  ми  частенько  влітку  туди  приїжджали,  і
нас  там  завжди  радо  зустрічали,  а  ще  привабливими  була  і  річка,  і
неперевершено  гарна  природа,  і  гриби,  які  ми  з  задоволенням  збирали  у
тамтешніх  лісах,  тай  друзів  у  нас  там  було  не  мало.                                                                                                          А  нині    там,  на  Вінничині  у  тому  ж  селищі,живе  моя
двоюрідна  сестричка,  донька  моєї  незабутньої  тітоньки,з  сім'єю,  з  якою
я  підтримую  зв'язок,щоправда  все  більше  дзвінками.  Та  пам”ять  про  мою
тітоньку  живе  в  моїм  серці  і  душі.  Майже  все  моє  життя  пов'язане  зі
школою:  10  років  навчання,  та  майже  49  роботи,  тому  сьогодні  моє
серденько  щемить  і  тьохкає,  бо  усе,  що  було  мені  таке  близьке  і
дороге,  на  жаль,  уже  не  повернути.  Та  все  ж  хочеться  побажати  усім
вчителям,  учням,  їх  батькам  всього  найкращого  у  їхній  долі,  а  сліз  лиш
трішечки  і  радісних,  земних,  й  великої  і  справжньої  любові.  Хай  буде
радість  в  кожнім  домі,  і  щоб  здорові  всі  були,  і  щоб  хотілось  йти  до
школи,-сьогодні,  завтра  і  завжди…
   

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758582
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.11.2017
автор: геометрія