Хвороби нас крадуть одне в одного:
Зійшлись на мить і мова лиш про те,
Як мучить нас суцвіття мору злого,
Як невмолимо хижу сіть плете
Отой павук що зветься інвалідність,
Що сили з тіла смокче без кінця…
А серце чує ще свою потрібність,
Душа ще хоче бачити лиця
Найтонші риси, зморшки найдрібніші
І рідні очі де вже ніч журби
Запалює нам поминальні свічі,
Аби вони погасли назавжди.
Жахливо це і вкрай несправедливо!
За віщо нам дається стільки мук?!
Ти ж народилась щоби жить щасливо,
А замість щастя – цей недуг-павук…
Молюсь щоночі! Та байдуже небо
Так як і я, - не чуюче, - глухе…
Яких іще йому молитов треба,
Яких ще жертв потребує лихе
Чиєсь свавілля чи закон природи,
Що не лишає слабим хоч би шанс?
Минає ніч, за ранком день приходить
І наше лихо знову біля нас.
А жити треба, доки ще дихання
Здіймає груди, серце ще живе;
А жити треба, доки ще кохання
Не вмерло в ньому і до весен зве!
Тому ніяк змиритися не можу
З тим присудом, що доля нам дає:
Попри нещастя та байдужість Божу
Я все ж ціную це життя своє
Допоки ти у ньому наче зірка
Все осяваєш крізь прожитий вік,
Допоки ти – найкраща в світі жінка!
Допоки я – закоханий навік!
31.10.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758351
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2017
автор: dovgiy