У кожної людини мотиви є такі:
робота, щоби жити,
сім'я, щоби радіти,
а в мене ще до всього - писати всім вірші,
колись собі я думав, що це є мої діти.
Але це все даремно. Вірші - це є ніщо,
що з того, що їх пишу?
Що з того, що читають?
Хіба на допомогу мені хтось раз прийшов?
Хтось творчість і цінує, та більшість зневажають.
Хтось каже, що чудовий: пиши.
Пиши!
Пиши?
Писати? Виливати всю душу за озерця?
Навіщо? Що із того? Добився я мети,
та що із цього маю? Ще більший біль у серці!
Чи книги у книгарнях? Чи маю хоч би гріш?
Чи маю хоч нещасну якусь ту нагороду?
Я знищений морально! Уже 500-й вірш,
про що він?
Про кохання?
Державу?
Світ і моду?
Ніхто в літературі! Дев'ятий пишу рік,
а що позаду мене? Друковані моменти?
І це мої малята?
І це мій творчий слід?
Ані їх не обняти, ані за них померти.
То ж дякую роботі, яка хоч хліб дає,
то ж дякую найближчим, з якими день минає.
А та література...
...я б дякував за все,
та все, що в ній засіло, свідомість колихає...
Ще хочу мати сина, а з ним уже й доньку,
тримати ту кровинку й тулити біля себе,
всім серденьком кохати дружиноньку свою,
якій щодня підтримки моєї тільки треба.
Сім'я лише й робота важливі є в житті:
робота, щоби жити,
сім'я, щоби радіти.
Це істина!
На щастя, це вже я зрозумів!
Ніхто без них я в цьому утраченому світі!
28.10.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757985
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.10.2017
автор: Андрійчук Назарій Володимирович