Не запізнись!


Був  звичний  день,  таких  –  немало.
Додому  він  прийшов  з  роботи…
Дружина  стіл  сервірувала  –  
Щоденні  клопоти  й  турботи.

Рішуче  взяв  її  за  плечі
І  глянув  якось  дивно  в  очі…
Вовтузився  надворі  вечір,
Змішавшись  з  темрявою  ночі…

«З  тобою  хочу  розлучитись!»  -  
Його  слова,  як  вирок  долі!
І  поглядом  вже  не  зустрітись  –  
Не  вистачає  сили  волі.

«Чому?»  -  її  німе  питання
Так  і  лишилося  відкритим…
У  відповідь  –  його  мовчання
І  її  розпач:  «Як  же  жити?»

Ніхто  вечері  не  торкнувся.
Вона  схолола,  як  кохання…
І  аромат  смачний  не  чувся,
Лиш  чулися  її  ридання.

Він  розумів  її  невтішність,
Та  що  ж,  коли  любов  минула.
Вже  інша  пробудила  ніжність  
І  звичний  світ  перевернула.

Щоб  не  здаватись  зовсім  підлим
І  трохи  згладити  провину,
Він  дав  угоду  їй  на  підпис  –  
Залишив  дім  їй  і  машину.

Вона  угоду  розірвала  
І  викинула  за  вікно…
І  знову  плакала,  ридала,
Бо  світ,  як  те  страшне  кіно.

Шматки  угоди  розлетілись,
Додолу  вітер  їх  змітав.
Як  мрії,  об  життя  розбились.
І  хто  ішов,  їх  в  бруд  топтав.

***

Він  не  страждав,  не  хвилювався,
Вона  ж  бо  стала  вже  чужа.
Лиш  за  роками  побивався,
Було  їх  справді  дуже  жаль.

Тих  двадцять  довгих  років  спільних
Тепер  для  нього,  як  тягар.
Хотілось  скинути,  і  вільно
В  любов  летіти,  як  до  хмар!

***

А  вранці  він  листа  побачив.
І  там  –  розлучення  умови:
Вона  усе  йому  пробачить,
А  він  призначить  термін  новий.

Щоб  місяць  ще  разом  прожити,
Благополуччя  вдаючи.
Щоб  сина  звісткою  не  вбити,
Ще  й  іспити  –  одна  з  причин.

І  ще…В  день  їхнього  весілля
Її  носив  він  на  руках.
І  от  тепер  вона  просила,
Щоб  цілий  місяць  було  так.

***

З  моменту  нового  кохання
Стосунки  були  на  межі.
Хоч  залишалась  спільна  спальня,  
Та  жили  люди  там  чужі.

То  ж,  після  довгої  перерви,
Несе  дружину  на  руках…
Незвичний  стан  лоскоче  нерви,
І  дивний  хаос  у  думках.

Захоплені  аплодисменти  –  
Така  реакція  у  сина.
Непередбачені  моменти  –  
Щаслива  усмішка  дружини.

І  він  лише  відчув  бентежність,
І  сум’яття,  і  фальш,  і  біль…
Але  майбутня  незалежність
Була  вже,  як  досяжна  ціль.

***

Та  з  кожним  днем  вже  легше  було
Цю  роль  придуману  зіграти.
Та  в  грудях  щось  пекло  й  тиснуло  –  
Те,  що  не  можна  розгадати.

В  ті  риси,  що  були  кохані,
Щодня  вдивлявся  мимоволі.
В  ті  очі,  що  враз  стали  тьмяні
Від  відчаю,  образи  й  болю.

І  незахищеність,  довіра,
Бентежили  його  щораз.
І  дивна  легкість  її  тіла,
Що  відчувалась  кожен  раз…

І  ось  упав  з  очей  серпанок!
Ось  чому  легке  її  тіло.
Помітив  він  в  черговий  ранок,
Як  вона  схудла  і  змарніла.

Стояла  біля  шафи  тихо
І  собі  одяг  підбирала.
А  він  помітив,  що  на  лихо,
Одежа  завелика  стала.

І  тут  він  рухом  несвідомим
Погладив  рідне  вже  волосся.
Й  до  болю  почуттям  знайомим
У  грудях  серце  зайнялося.

Він  притиснув  її  до  себе
Й  підняв  легеньке  її  тіло…
Вже  місяць  сплив,  й  нести  не  треба  –  
Угода  втратила  вже  силу.

Та  в  серці  все  перевернулось…
Пішов  до  іншої,  тієї.
Сказав,  щоб  все  скоріш  забулось,
Не  кине  жінки  він  своєї.

Ну,  а  дорогою  додому
Багато  думав  про  життя.
Чому,  піддавшись  «его»  злому,
Ми  топчем  справжні  почуття?

І  не  буденність  тут  буває  
Виною  краху  почуттів,
А  те,  що  люди  забувають
Значимість  кожного  в  житті.

І  він,  окрилений  коханням,
Розкішний  їй  букет  купив.
В  листівці  написав  признання,
Прощення  щиро  попросив.

І  обіцяв  до  дня  останнього
Її  носити  на  руках…
І  з  непідробним  хвилюванням
Летів  додому,  наче  птах.

Та  ждала  тут  його  новина  –  
Страшна  й  жорстока,  як  життя.
В  лікарню  відвезли  дружину,
Й  там  смерть  забрала  в  небуття…

***

Вона  була  смертельно  хвора…
І  поки  він  літав  між  хмар,
Жила  на  самоті  із  горем,
Несучи  мовчки  свій  тягар.

І  знаючи  про  неминучість  смерті,
Все  ж  турбувалась  про  родину.
І  хоч  судилося  померти  –  
Від  стресу  захистила  сина.

Зусиллям  волі  наостанок
Сім’ю  свою  все  ж  врятувала.
І  сину  в  пам'ять  образ  мами
В  коханні  й  щасті  залишала.

І  приклад  люблячого  тата,
Й  турботливого  чоловіка.
Не  зможе  син  інакшим  стати…
Обом  урок  життя  –  довіку!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757819
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.10.2017
автор: ЮНата