А в осені своя собі печаль:
у краплях сонця не зотліти мрію,
не сплакати в сльозі дощу надію
на днів тривалу ніжну пастораль...
І клопіт про утіклу кожну мить,
про кожну незамріяну хвилину,
про вітрюгів розхристаність причинну
й тремку росу, що памороззю снить.
А осені так близько до зими...
Вона зо сну здригається щоранку -
оголена, в прозорому серпанку,
покинута лелечими крильми...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757074
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.10.2017
автор: Адель Станіславська