У кожнім році є пори чотири:
Весна і літо, осінь і зима,
Хотіли б ми цього, чи не хотіли,
Але так є, змінити щось дарма.
Так світ влаштований, що все іде по колу,
Земля у часі й просторі летить
І рух її не зупинить ніколи,
І кожну мить життя не повторить.
Високе небо, сонечко сміється,
Доносяться пташині голоси,
В природі ця пора весною зветься,
В ній стільки щастя, радості, краси.
Весну-красуню літечко міняє,
Розсипле щедро барви навкруги,
Теплом усе сердечно обігріє,
Наповнить співом і поля, й луги.
Ще пройде час, і на порозі осінь,
Світ зафарбує в жовті кольори
І морозцем жоржини приморозить,
Пришле дощі холодні та вітри.
А там, дивись, зима не за горами,
Метілі, хуртовини принесе,
Засипле світ сліпучими снігами,
В глибокий сон порине геть усе.
Той сон такий тривалий, що здається
Не буде йому краю і кінця,
Але в природі так воно ведеться,
Що знов весна постукає в серця!
Все оживе, до сонця потягнеться,
Скреснуть сніги, заграють ручаї,
Пташина з вирію додому повернеться,
Знов задзвенять ліси, луги, гаї...
Людське життя – це також рух по колу:
Народжуємось, дужаєм, ростем,
Навчаємося, стремимось угору,
Вперед невпинно долею ідем.
Дитинство – босоноге і прекрасне,
Воістину це золота пора!
Із чим його ще можна порівняти?
Подумай, ну, звичайно, це весна!
Тобі 17-18 років?
Пора цвітіння, любий друже, знай –
Ти робиш перші вирішальні кроки,
Оце і є твій теплий, щедрий май.
Минуло двадцять – літо наступає,
Твори, працюй, навчайся і шукай!
Ніщо не вічне, літо теж минає,
Живи наповну, але пам'ятай.
Створи сім'ю, зроби собі кар'єру,
Дітей народжуй – в них лиш сенс життя.
Чи вистачить твого потенціалу?
Не бійся, вистачить, уникнеш каяття.
Бо зрілість – це пора, коли людина
Сягнути може будь-яких висот.
А час іде, нестримно і неспинно,
Дивись, і осінь стука у вікно.
Вона приходить, як завжди, нежданна,
Непрохана і, дійсно, невпопад,
Літа пливуть байдужі, невблаганні,
Гляди, вже відшуміло шістдесят…
Ще й сонце ніби світить, та не гріє,
На коси, наче паморозь лягла,
Ще стільки планів, задумів, надії,
Але у спину дихає зима.
І час летить, неначе каруселі,
Все більше справ, все менше сил могти,
Як правило, пустішають оселі
І розумієш: вже не довго йти...
Але зима – не привід сумувати,
Кожна пора потрібна неспроста,
Життєву мудрість мусим передати
Нащадкам. Хай панує доброта!
Подбай про те, щоб не порвалось коло,
Щоб знов прийшла весна після зими.
І хоч в цей світ не прийдемо ніколи,
В потомках наших житимемо ми!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754320
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.10.2017
автор: Пелепей Тетяна