ПОКЛИК ЛЕЛЕКИ

«Вже  в  Хитцях  не  гніздяться  лелеки»  –
мені  сумно  Олекса  повідав.

Як  же  те  споглядати  нелегко!..
Одиноку  він  хату  провідав…

А  було  ж  це  село  мальовничим:
річка  Удай,  узліски,  долини…
Як  же  боляче  в  спомини  кличе
неповторне  те  царство  дитинне!..

А  було  ж  воно  верхи  на  конях!..
Вже  давно  вороні  і  не  сняться.
Сивина  оселилась  на  скронях.
Вже  й  лелеки  тут  жити  бояться.

…Чагарник,  самосадні  дерева,
гомінливі  пташки,  та  не  люди…
На  горі  в  самоті  ферми  ребра…
По  Вкраїні  вже  так  ледь  не  всюди.

Тут  не  стрінеш  вже  й  древню  бабусю.
Кілька  хат  зирять  вікнами  в  небо…
Та  невже  і  Всевишній  забувся,
що  село  рятувати  вже  треба?

У  Хитцях  оселилася  тиша.
Тут  малеча  давно  не  щебече.
Олексій  про  село  своє  пише.
А  села  вже  немає.  Вже  –  вечір…

Клекотять  життєдайні  лелеки,
де  клопочуться  люди  в  оселях.
Вимирають  близькі  і  далекі
українські  покинуті  села…

Ще  провідує  цвинтар  ілюзій
Олексій  Неживий,  бо  живий  ще.
По  світах  розлетілися  друзі.
І  все  далі  до  них,  і  все  ближче…

Як  же  хочеться  хатнище  мати!..
Мов  лелека,  в  дворі  походжає…
Відлетіли  вже  батько  і  мати…
І  не  радий  Олекса  врожаю.

Хоч  садок  іще  родить  нівроку,
і  садили  город  для  годиться…
Це  ж  колись  тут  держали  корову.
Це  ж  отут  –  найсолодша  водиця…

Де  гриміли  пташині  оркестри
і  кумедні  перегуки  півнів.
Відлітають  брати  його  й  сестри.
Захлинається  серце  в  кипінні.

Тут  до  нього  ще  зовсім  недавно
озивалися  жваві  сусіди.
В  самоті  і  вечеря  й  сніданок.
Ну  куди  отепер  він  тут  піде?

Щоб  горіх  не  звалився  на  хату,
довелося  спиляти  по  пояс.
Його  плоду  і  так  забагато…
Озивається  в  степ  дальній  поїзд.

Покотились  літа  чередою
з  весен  радості  в  траурну  тишу.
Не  юнак,  а  дідусь  з  бородою
про  минувшину  зболено  пише…

Якби  ж  можна  вернути  минуле,
освятив  би  він  в  Удаї  воду.
Щоб  сюди  козаки  повернулись
і  на  храм  приїжджали  підводи…

Ой  ви  коні,  розгнуздані  коні,
покатали  ж  ви  як,  поносили!..
Серце  рветься,  слізьми  очі  повні
і  немає  тримати  їх  сили…

Боже  ж  боже,  за  що  ця  наруга
щоб  село  ще  живеньке  ховати?
Як  же  жаль  мені  вірного  друга
що  тулився  до  рідної  хати.

Що  вітався  уголос  з  порогу
і  хрестився,  неначебто  в  церкві.
Із  вікна  поглядав  на  дорогу…
І  рубці  розправлялися  в  серці.

Бо  Хитців  найрідніших  на  світі
всі  заморські  столиці  не  варті.
Тут  коріння,  тут  вічності  віти…
І  молитва  до  рідної  хати.

Тут  вівтар  на  вітрах  благодатний.
Тут  думок,  теплих  споминів  повінь.
Приїздить  Олексій  бородатий
на  довічно  святу  тиху  сповідь.

Стогне  вітер  в  дрімучій  долині…
Відродити  село  ой  нелегко!
Дзвонить  в  скроні,  у  серденько  лине
невмовкаючий  поклик  лелеки…

1  жовтня  2017  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753490
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.10.2017
автор: Олександр ПЕЧОРА