Вже розвісила осінь, розмальована стиглим рум‘янцем,
На нитках павутин ноти-краплі мінорних дощів,
Перший падає лист в спориші ясночолим багрянцем
Так нечутно і легко, мов невидимий подих душі.
Щось магічне, мов диво, в тім польоті знаходжу для себе,
Мов сама з тим листком пролітаю дороги свої,
Доторкнувшись крильми до хмарок у високому небі,
Понад золотом лісу, пурпуровістю стихлих гаїв.
Осінь знову чарує неповторністю сивих туманів,
Ручаями роси на розмитих віконних шибках,
Стуком десь, мов у снах, перестиглих опалих каштанів,
І кошлатістю трав на вузеньких пониклих стежках.
В золотих листопадах ще багато і сонця, і світла,
Пахнуть вічністю й сумом поріділі самотні сади…
Буде снитися знов незабутністю спраглою літо
Поміж квітів зів’ялих, де його загубились сліди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752912
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 29.09.2017
автор: Людмила Пономаренко