Над землею розсипались жовтогарячі зорі,
та зустрівся між ними сивий, густий туман,
Місяць світло сяє крізь хмари прозорі,
Тихі гори, а поряд шумить океан.
Видно берег, і жодна хвиля його не мине,
Як до матері мчить, повз прикуте каміння до дна,
Ніби чує, що поряд це щастя одне,
Ніби бачить, що зараз зовсім одна.
І вона розуміє, що виходу більше нема,
Чи ви бачили, щоб хвилі вертались назад?
Поряд з берегом відчуває, що вже не сама,
Він їй зараз як мати, як батько, як брат.
Так і люди..Та з ними все надто складніше.
Ми ідемо вперед доки бачим, що світло горить перед нами .
А коли все тьмяніє, й попе́реду темніше й темніше,
Повертаємося в минуле, що хотіли забути роками.
Ми стаємо горді, одягаєм фальшиві корони,
забуваєм про те найцінніше що зветься душа,
Ми не хочемо долати на дорозі життя перепони,
Боїмося, що впаде з чола корона чужа.
Ми повинні бути як хвилі, що мчать лиш вперед,
Убити ту гордість, забути про своє"не знаю",
Не ховати почуттів уночі під холодний плед,
А знайти своє щастя і сказати відверто:"кохаю".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752271
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2017
автор: Ольга Макарій