Навіщо ця журба між нами?
Хіба це все, що ми надбали?
Згадай, як сад гучав піснями
Коли весілля вишні грали.
Ти скажеш: осінь на порозі,
Туман ранковий обгортає…
Всі наші радощі здоров’я
Час невмолимий забирає…
Ти скажеш: у ріку вчорашню,
У день поточний не вступити
І келиха щемкого щастя
Нам не наповнити, не пити.
Це – правда. Це – звичайна осінь.
Тумани є, дощі та мряка.
Та за твої кохані очі
У серці до небес подяка!
Слабуємо, бо тяжка праця
Здоров’я наше підірвала.
Та придивись: старання наші
Добра нам принесли чимало.
Найголовніше – наші діти!
Нам є чим між людьми пишатись.
Вони ж бо наших весен квіти,
Надії нові в нашу хату.
А ці пташата, - внуки любі!
Летять, розкривши рученята!
І як ти їх не приголубиш,
Коли так сяють оченята,
Коли ще не навчились слова,
А вже душа живе любов’ю.
Оце і є напій чудовий,
Що ми їм дали разом з кров’ю;
Оце і є той самий келих
Який життя нам наливає!
Тож не кажи, що днів веселих
У наших буднях не буває.
Ріка життя… у наші вічі
Вже сива осінь зазирає
І хоч не дано нам жити двічі,
Та все що було не вмирає.
Воно живе! Воно нуртує!
Десь там, - в душі! - весну чекає.
А вже коли її почує,
То крила пісні розгортає!
понеділок, 25 вересня 2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752155
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2017
автор: dovgiy