Наді мною зміяться скляні сади.
Наді мною йде нежива вода.
На папері лишають пером сліди –
Черговий підписаний конкордат.
Хтось повідав, що вкотре з'явився бог.
Вони знов шукають йому ім’я.
Вимальовують клаптиками епох
Ряд пояснень дивних його появ.
Світ складається з сотень почутих рим,
З філігранно виточених вершин...
Серце крається. Друже, ти віриш їм,
Хоча досі стільки чудес вершив.
В чистім небі яриться налитий щит –
Стільки лиха бачив, а все ж зберіг.
Від могутнього кроку земля тріщить,
І, мабуть, це мій найстрашніший гріх.
Я іду. Невагомість – моя сестра.
Заплітаю Всесвіт в прості рядки.
За плечима лишаються біль і страх –
Острівцями пам'яті вздовж ріки.
Жорна часу стирають міцний граніт,
Лабіринти шляху вкриває пил.
Кожну віру годує свій неофіт –
Зайвий вигин в зграї життєвих кіл.
Вкотре площу в обіймах стискає люд.
Волоцюги моляться на хрести.
Божевільний табун брехунів, приблуд.
Найсумніше те, що між ними – ти.
Запроторили сонце на ешафот –
Це людська любов до палких вистав.
Завмирає відлуння останніх нот...
За діла платити момент настав.
В небо тягнеться цівкою білий дим.
Тисячі теорій чекає смерть.
Наді мною палають скляні сади.
Під несправжнім богом палає твердь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750545
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.09.2017
автор: Вітрова Доця