Того дня, на диво, була тепла сонячна погода. Ані хмаринки на небі, ані звуку довкола. Природа завмерла у дивному очікуванні: що ж далі з Руссю буде?
Гриді стояли на Горі, перед княжими домом. Військо повільно, немов мурахи, тягнулося від Подолу до Гори, де на них давно очікували. З нього до них вийшли Предслава з Ярополком. Княжич вийшов першим, гордий, наче орел, кинув оком на воїв, що схилили перед ним голову. За ним вийшла мати й спинилася у декількох кроках позаду сина. Обоє були вдягнені в темні шати, ніби відчували біду. Старий воєвода, Свенельд, немов змій, сповз зі свого коня та став перед військом.
— Княжичу, —промовив Свенельд, — горе…
— Горе!.. — зашуміло військо. Предслава, зрозумівши про що кажуть, заплакала. Все ж таки, слова Святослава виявилися віщими.
Ярополк набрав повні груди повітря та швидко видихнув. Тепер він став повноправним князем. Батько не дарма залишив його у Києві, не взяв з собою у похід.
- Княжичу… - прохрипів Свенельд, проте юнак підняв руку високо вгору, не дав старому сказати, що той хотів. З його жесту стало зрозуміло, що княжий нащадок здогадався, про яке горе кажуть.
— Оголошую траур! — мовив він. — Ідіть, поминайте князя та інших відважних воїнів, що лягли перед супостатом! — звернувся до людей.
Натовп зашумів, заспівавши сумної пісні про загибель руського князя. Князь спустився з ґанку до воя, подивився тому у вічі та схилив голову.
- Дякую тобі за службу, Свенельде. Батько недарма тебе обожнював. – оглянувся довкола. – Що з ним трапилось? Він був вправним воїном, а тут…
- Печеніги. – відповів сухо. – Вони зробили засідку.
- Значить, поліг хороброю смертю. – кивнув. – Князь Святослав…
- Він давно відчував її. А останнім часом марив.
- Зайдеш до великої зали завтра. – змінив тему. – Князь залишив чимало невирішених справ. Потрібно щось робити… Я не маю досвіду правління, але ти мені допоможеш.
Свенельд покірно кивнув головою. Ярополк лукаво посміхнувся і глянув на матір. Жінка зблідла, ледве трималася на ногах і попрямувала геть з ґанку.
- Смерть батька дуже вразила її, вою. – продовжив новий князь.
- Потрібен час, князю. Згодом вона оговтається. – глянув у бік хоромів. – У покійного правителя Святослава був подарунок для Вас.
- Подарунок? – здивувався.
- Так… Незадовго до своєї смерті він взяв у полон монахиню, геть молоду дівчину. – його очі забігали. – Казав, що вона буде подарунком для Вас.
- І де ж вона?
- Якщо бажаєте, я ввечері привезу її з Вишгорода.
- Ти втомлений. Накажи це зробити найвідданішим воям.
Свенельд вклонився. Ярополк відчув свій вплив на оточуючих і гордо попрямував до дому. Він не зронив жодної сльозинки за батьком.
Предслава ввійшла до хоромів та важко заголосила за чоловіком. Син наздогнав її коло трапезної та обійняв.
— Не плачте, мамо, — втішав її Ярополк. — Він спочиває…
— О, що за горе нам таке! — примовляла. — Всі нас покидають, сину… Всі!
Княжич схилився коло неї. Ні, смерть батька ні капельки не вразила його: юнак знав, що рано чи пізно таке трапиться і він займе батькове місце.
— Мамо, я тепер князь?
Предслава, почувши таке, підвелася і дала ляпаса юнакові.
— Ти! Ти навіть не горюєш за князем! Ти диявол! — закричала. — Ох, чуло моє серце негоду, але я мовчала. Ти лишень думаєш про себе!
— Я, мабуть, залишу Вас одну… — мовив сухо, — Ви втомилися…
Він попрямував до своїх покоїв, але спинився знову.
- Буде траур і тризна. З цього приводу не переймайтеся.
*****
- Люте, ти впевнений? – здивувався Олег, вислухавши старшого сина Свенельда, який у княжича був правою рукою. – Ти впевнений, що звістка про смерть князя Святослава – правдива?
- Впевнений, князю. – кивнув чоловік. – Воєвода Свенельд особисто повідомив про це.
- А княжич Ярополк? Чому він мене не повідомив? – гримнув. – Ми ж брати, як не як… А він мовчить. Підло.
- Князю, але ж…
Олег не захотів далі слухати Люта. Встав та підійшов до нього, з кам’яним лицем прошипів:
- Я зараз напишу листа матері, а ти негайно його відправиш…. Негайно!
- Слухаюсь, князю.
Таким грізним Олега ще ніхто ніколи не бачив. Уперше в житті він підвищив голос, дав наказ, грізно блиснув очима. Ніжний та добрий юнак на мить причаївся у ньому. Гонор батька проявився у синові.
- Вона зараз одна, а поряд невдячний син… Тьху! – сів на престол. – Ну, чого стоїш? На чому я маю писати листа?
- Зараз все принесу… - схилив голову вой.
- Зачекай-но… - спинив його і вмить подобрішав. – Пробач, якщо сильно гримнув.
- Не вибачайтесь, князю. – посміхнувся Лют. – Горе затьмарює Вам очі та розум.
Олег завмер в очікуванні ще хоча б однієї звісточки з Києва. Хлопець, не зважаючи на важку долю, дуже любив батьків. Предслава замінила йому Есфір, обожнювала його, а батько навчив військовій справі та мудрості правління. З-поміж трьох братів він був найдобрішим, найтихішим. Ярополк завжди вирізнявся вогняною вдачею, іскри так і сипалися з його очей, а Володимир, не зважаючи на свій спокійний характер, іноді міг бути грізним, як батько. Сини рабинь завжди відрізняються від синів чистокровних князів. Ненависть та неприязнь Ярополка він давно відчував, проте не показував цього. Але як брат не повідомив молодшого про смерть князя? Чому приховав це? Чому Свенельд повідомив Люта, а не самого князя? Ці думки не давали йому спокою: мабуть, Ярополк замислив якусь гру, втягнувши у неї Олега.
*****
— Дядьку, а чому батько нас покинув? — спитав Володимир у Добрині.
— Лютий супостат забрав його душу.
— Коли?
— Декілька днів тому…
— Дядьку, оголоси про горе. Мої брати знають?
— Знають…
— Горюють?
— Княжич Олег нікого не хоче бачити, а от Ярополк…
— Що з ним?
— Він тепер править Києвом.
— Траур тримає?
— Тримати тримає, а сам грає з цим…
Володимир схилив голову. Він знав, що старший брат Ярополк був дуже лихим. Спершу він таким не був, але коли його залишили правити Горою та Києвом — зазнався.
Шкода було Володимирові його названої матері Предслави — доброї та ніжної, що без теплоти в серці не можна було про неї згадати.
— Передаси княгині Предславі цього листа, — дав у руки гінцеві сувій. — Тільки їй в руки, більше нікому!
— Слухаю, княжичу, — вклонився чоловік та покинув залу.
Володимир зітхнув. Добриня знову схилив голову, спостерігаючи за реакцією племінника.
Княжич стояв на балконі. Звідти було видно все місто, як на долоні. Ген там, у далині виднівся ліс та шуміла ріка. Сонце вже ховалося за обрієм, останніми промінцями освічуючи землю.
Колись тут часто бував Улеб Ігорович, брат Святослава, наглядав за цим містом, хоча й жив далеко, у Вишгороді. Всі місцеві обожнювали його і дивилися, наче на якесь диво, таким мудрим та чудовим він був. Обожнювали і його дітей Рогволода та Божену. Всі розповідали, що княжа донька була надзвичайно красивою та схожою на покійну Ольгу, котра так любила свою онуку. На пам’ять про неї перед княжим домом зробили з дерева невеликий монумент, присвячений дівчині, що вийшла заміж за візантійця. От про Рогволода згадували дедалі рідше, бо юнак рідко тут бував, хіба що на свята. Улеб дав йому полоцькі землі, де колись був місцевим князем дід хлопця, Регенвальд.
Володимир стояв і дивився у далечінь, важко зітхаючи. Тепер хлопець у свої дванадцять років залишився сиротою.
— Я розумію Ваш біль, — промовив Добриня, ставши за спиною княжича.
— Як ви з моєю мамою жили без батьків? — спитав Володимир.
— У нас була вихователька.
— А моя бабуся?
— Вона лише сприяла нашому навчанню, — зітхнув. — Ми її ніколи не цікавили. Ми діти ворогів.
Княжич підняв очі до неба, на котрому з’явилися перші зірки. Вони були яскравими та одночасно ніжними.
— Я хочу побачити братів.
— Ми поїдемо до Києва, коли забажаєте.
— Ми відправимо тризну?
— Обов’язково.
Володимир знову глянув на вечірнє небо та зайшов до своїх покоїв. Довкола було темно і тихо.
Княжич взяв до рук якийсь рукопис та посміхнувся: його подарував батько Святослав, бо власне користуючись ним, хлопець навчився грамоти. Біль втрати переповнювала юнака, проте той мовчав — сів на ложе та зітхнув.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748840
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.09.2017
автор: Ольга Плай