Восени на світ з’явився ще один син Святослава.
Малуша народила його на півночі, у краю, де колись зростала Прекраса — княгиня Ольга, — і повила його у старій хатині, що стояла край села.
У березні, коли ще лежав сніг, вона покинула колись рідне місто і не раз сумувала за ним. У цій мазанці майже нічого не було: одне невелике віконце, що майже не пропускало світло до неї, а старі дерев’яні двері ледве зачинялися. Добриня спав на холодній підлозі, поступившись єдиним ложем сестрі з немовлям. Ззовні цю хатину можна було переплутати з невеличкою гіркою: дах поріс травою, а стіни — мохом. Єдине, що було чудовим — це велика ріка Рось, котра протікала неподалік, і ліс над нею.
У цьому селищі був двір княгині, де, на щастя, став гридем Добриня.
— Добрине, глянь-но, мій малюк посміхається! — раділа Малуша, щойно взявши на руки свого новонародженого сина. — Він так схожий на свого батька. Я назву його Владимиром: нехай моє дитя світом заволодіє!
Добриня взяв на руки хлопчика і вийшов надвір; зійшла вранішня зоря і чоловік поніс покупати дитя у Росі.
— Тебе звуть Володимир, тебе звуть Володимир, — одягнув малюку на шию невеличкий амулет від злих духів, який зробив власноруч.
***
Через великі гори снігу до старої хатини йшов воєвода. Він важко дихав, часто спинявся і дивився на ліс, що спав під сніговою шапкою понад Россю. Його буланий кінь часто спіткався, немов би не хотів йти до землянки.
- Асмуде? – здивувався Добриня, побачивши чоловіка на порозі.
- Я приніс вам… - зняв з коня великий мішок. – Тут багато всього.
- Проходь! – запросив гостя. – Змерз мабуть…
- Якщо можете, дайте коню теплого пійла – він більше од мене задубів… - заскреготів зубами.
- Малко! – гукнув воєвода. – Нагрій теплого пійла та на стіл щось постав: пообідаємо. – глянув на блідого гридя. – Поїси з нами?
Той лише мовчки кивнув головою. Його погляд був зосереджений на Малуші, закутаній у різні хустки, що вийшла на світло, з темного кутка. На руках у неї було немовля, загорнуте в чорну шкуру.
- Потримай-но. – простягнула його Добрині. – А я поки що біля печі попорпаюся.
Асмуд пильно дивився то на покритку, то на дитину, яка щось агукала на руках у кревняка. Колись дівчина була схожою на трояндовий пуп’янок, але її врода досі не згаласла; навіть залишилась колишня спритність і приємна посмішка.
- На Малку схожий… - промовив гридь.
- Ні, Асмуде… - відмовила та. – На князя схожий, на Святослава. Той же чорнявий чуб, а очі…
- Княгиня питала, кого ти подарувала її синові. – потиснув плечами.
- Скажи, що нащадка! – відповів Добриня.
- Вона вам передала ось цей мішок… - відповів. – Тут харчі та все інше, необхідне.
- Князь не приїхав? – спитала дівчина, поставивши великий горщик на стіл. – Він не питав, як поживає його син?
Асмуд лише зітхнув. Він не знав, що відповісти зрадженій і ображеній дівчині.
- Скажи, що назвали Володимиром. – продовжила сухо. – Проте він не побачить сина.
- Малко… - прошепотів Добриня.
- Це мій син. – відказала. – І твій кревняк, Добрине. Це – наша дитина.
Гриді мовчки їли зварену крупу. Малуша нагодувала коня і миттю повернулася до хатини, де сіла на піч. Вона щось довго співала Володимиру, а потім поклала його спати.
- Коли княжич виросте – приїде до Києва. – відповіла. – Не раніше.
- Якщо буде щось потрібно, - підвівся Асмуд. – Звертайтеся: я завжди відгукнуся.
- Не кажи нічого Предславі. – промовила дівчина. – Не завдавай їй болю.
- Ох!.. – застогнав воєвода. – Не скажу. – глянув на двері. – Допоки немає ночі – поїду, а то не встигну… Бувайте! – махнув рукою. Добриня мовчки зачинив за ним двері.
***
Минали рік за роком, а краще жити не стало: Малуша важко працювала, щоби поставити малюка на ноги, часто залишаючи його вночі одного. Добриня обожнював племінника, всіляко його забавляв, поки сестри не було вдома.
— Мамо, — все питав малий перед сном, — а де мій тато?
— Тато далеко, мій сонцеликий, — зітхала.
— А я побачу його?
— Не зараз, Володимире. Нам поки що до нього не можна.
— А коли можна?
— Ніколи, мій княжичу, ми не потрібні йому… Повір, настане день, коли ти станеш правителем всія Русі, і тоді весь світ перед тобою схилить голови!
— Я поїду до батька, так?
— Настане час, коли сам батько тебе величатиме Володимиром Святославовичем – князем над князями!
Після таких слів хлопчик засинав.
***
Не довго милувалася Малуша сином — померла, як тільки йому виповнилося три роки. Важка праця забрала у неї останні сили, залишивши тільки біль та хвороби, пролиті сльози за утраченим життям.
Прокинувся вранці Володимир, кинувся до мами — не поворухнеться. Лежить так тихо, гарно вбрана і посміхається.
— Дядьку, дядьку! — почав бігати, шукаючи Добриню. А той саме повертався з двору княжого, і, побачивши заплаканого княжича, кинувся до сестри.
— Сестро, — каже, — годі спати, — кинувся до неї. — Малушо…
Жінку поховали понад Россю, на високому березі, де вона любила відпочивати.
Довго оплакував Добриня сестру, проклинаючи князів київських, звинувачуючи їх у такій долі Малуші та дарма — холод і голод нагадали про себе, а самотужки воєвода не міг, як раніше, доглядати племінника, тому вирушив до колись так обожнюваного ним Києва. Забув той про слова ключниці, що так не хотіла, щоб вихованням Володимира займалися князі.
За ці три роки Ольга не дуже змінилася, хіба що на її обличчі з’явилося чимало дрібних зморшок. Вона, як і раніше, займалася уроками, правлінням Руссю та вихованням онуків.
— Княгине! — урочисто промовив Свенельд, ввійшовши до зали. — Є новина.
— Яка? — здивувалася Ольга.
— До Києва приїхав Добриня, проситься на розмову.
— Добриня? Яким вітром? — замислилася на мить і махнула рукою, — нехай заходить!
— Б’ю чолом, княгине. Вітаю Вас!
— О, Добрине… Скільки часу!
— Три роки, — мовив сухо.
— Яким вітром тут? — її погляд впав на маленького хлопчика, котрий виглядав з-за спини чоловіка.
— Хто це? — підвелася і підійшла поближче.
— Володимир, княгине.
— Володимир? Це…
— Ваш онук — Володимир Святославович.
— Вітаю тебе, онучку. — підійшла до малюка, а той мовчки вклонився їй.
— Славний хлопець. Добрине, а де…
— На днях відправилася до Мокоші. — Після цих слів дитина пильно подивилася на Ольгу.
— Куди ви підете? Хлопчикові потрібна сім’я, догляд… — замислившись, підійшла до вікна. — Нехай залишається тут: будеш приходити до племінника, а я його виховуватиму.
— Я не хочу тут бути! — закричав Володимир. — Не хочу! Я не потрібен княжій родині, — заплакав. — Тато мене не любить і маму мою не любить…
— Що ти, соколе, — взяла хлопчика на руки княгиня. — Він тебе дуже любить… Тільки татко зараз у поході. У тебе є два брати: будеш з ними бавитися, а княжна Предслава тебе доглядатиме.
Володимир важко зітхнув і ще раз, глянувши на дядька, схлипнув.
— Ти приходитимеш до мене? — спитав.
— Приходитиму, княжичу, — спокійно відповів Добриня. — Поводься чемно, слухай княгиню, — обійняв на прощання хлопчика. — Я сумуватиму за тобою, Володимире.
— І я за тобою сумуватиму, — витер сльозу хлопчик.
Гридь, ще раз глянувши на племінника, зітхнув і покинув залу.
***
— Святослав Ігорович прибув! — прокотилося по всій Горі. Жителі збігалися до княжого дому, вітаючи свого правителя. Перед ними стали Ольга з Предславою. Побачивши чоловіка, кинулися до нього.
— Довго тебе не було, соколе мій! — промовила княгиня. — Ми так чекали…
— Твій приїзд — це Ярило, що став понад нами, вітаючи тебе! — обійняла Святослава Предслава. — Не одну ніч, не один день ми чекали на тебе… Слава Богу, ти повернувся!
Князь підняв меча, і, голосно промовивши: «Слава воїнам руським!», поспішно ввійшов до палат, шукаючи синів. Неабияким було його здивування, коли побачив Ярополка та Олега як ті бавилися з незнайомим йому хлопчиком.
— Тато, — радісно закричали сини і кинулися до князя, — тато повернувся!
Але Святослав не відводив погляду від маленького незнайомця, котрий так пильно розглядав його. Сині оченята дивилися наскрізь, а чорні брови були злегка нахмурені, як у самого чоловіка в дитинстві.
Ольга з Предславою переглянулися, і, забравши дітей, залишили Володимира з батьком на одинці.
— Ти хто? — підійшов князь до малюка і сів поряд.
— Володимир. — Дитина подивилася на батькового чуба.
— Чий будеш?
— Дядька Добрині.
У ту мить Святослав все зрозумів — це син Малуші, котру він колись вигнав. Так, це його син.
Перед очима з’явилася колишня ключниця, як колись: весела, закохана, з ніжним рум’янцем на щоках.
— А де твоя мама?
— Пішла до Мокші, — відповів хлопчик. — Я не знаю, хто це така, проте дядько сказав, що мамі там буде добре…
Святослав обійняв Володимира і зітхнув: він винен, що у його молодшого сина така доля.
— А де твій тато?
— Княгиня сказала, що він ось-ось приїде, — знову глянув на воїна, — Він князь! Ти його знаєш?
— Так. Я – князь…
— Ти мене не любиш, — тупнув ногою, — і маму мою не любиш!
— Я люблю тебе, соколе, — обійняв хлопчика. — Просто раніше не знав про тебе… Ти мені пробачиш?
Володимир лишень зітхнув.
— Ми будемо жити разом! Я навчу тебе всьому, що потрібно справжньому княжичу!
— Ура! — зрадів малий. — я став княжичем, як мені казала мама!
Святослав узяв сина на руки, посміхаючись. Володимир розсміявся ще сильніше, весело примовляючи: «Я став княжичем!»
Ольга, побачивши таке знайомство внука з сином, посміхнулася і глянула на стурбовану Предславу.
— Ти вже прийняла його?
— Я завжди всіх приймаю…
— Невже пробачила?
— Пробачила… — прошепотіла тихо. — Я стану матір’ю для хлопчика: він не винен в тому, що колись трапилося.
Поковтнувши гірку образу, Предслава пішла геть. Ольга важко зітхнула та посміхнулася. Радість та злість знову панували в її серці, але тепер вона була спокійною: всі діти старшого сина, Святославовичі, тепер назавжди зібралися разом на Горі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748564
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.08.2017
автор: Ольга Плай