Наступного ранку князь Улеб приїхав до Вишгорода. Ніхто з вельмож не очікував там побачити його, проте, їх завчасно попередили з Києва.
Біля княжого двору його зустрічали всі бояри на чолі з посадовцем, тобто, довіреною людиною зі столиці, у минулому – воєводою Регенвальдом.
- Вітаємо Вас, князю… - промовив чоловік.
- І я вас вітаю, люди Вишгорода! – кивнув головою.
- Княжі хороми готові для Вас… - промовив воєвода. – І на стіл поставлено.
Улеб невпевнено зайшов до будинку та спинився біля перших дверей: цей дім був схожим на той, що стоїть на Горі. Він зітхнув і, зробивши декілька кроків, завмер. Перед ним стояла усміхнена Сфанда і низько вклонилася.
- Вітаю Вас, князю. – промовила, підвівши очі. – Ми раді бачити Вас тут.
- Сфандо! – посміхнувся. – Яка ти тепер красуня! – підійшов до неї та обійняв. – Я тебе спочатку не впізнав…
- А Ви… такі ж мужні, як і раніше. – міцно обійняла його.
- Ти тут живеш?
- Уже ні. – відвела погляд. – Я тепер мешкатиму напроти цих хоромів, по ту сторону вулиці.
- Вибач… Але якщо я зможу тобі чимось допомогти – ти так і кажи. – глянув на величезний коридор. – Покажи-но мені, будь ласка, цей дім, а то я боюся загубитися у ньому. Не пам’ятаю цих стін з дитинства.
Сфанда кивнула головою, і, взявши князя за руку, повела по переходах. Вони спинялися біля кожних дверей, заглядали у кожну кімнату.
- А тобі вже скільки? – спитав Улеб.
- Двадцять. – відповіла. – Я ваша ровесниця.
- Заміжня?
- Вдова. – зітхнула.
- Вибач, я не знав… - прошепотів юнак. – Вибач…
- Зате маю сина.
- Сина? – здивувався. – Не можу повірити… Я не бачив тебе майже шість років, а у тебе вже є дитя. Ха, швидко летить час. – глянув у вічі дівчині. – Скільки йому?
- П’ять. Регенвальдом звуть, як і мого батька.
- Покажеш мені його?
- Звісно! – посміхнулася. – Гадаю, завтра.
- Я сьогодні ввечері запрошую тебе з батьками і сином на вечерю. – посміхнувся. – прийдете?
- Ваше слово – закон! – відповіла.
- Тоді… до вечора!
- До вечора. – вклонилася. – Ваша опочивальня… Ви пам’ятаєте де?
- Звісно.
Молодиця поспішно пішла коридорами до виходу, а Улеб, зайшовши до кімнати, став біля вікна та довго дивився на Вишгород, що розстелився під його ногами.
Сфанду він знав з дитинства: вона з батьком часто приїздила до Києва до батьків Святослава та Улеба. Зазвичай дорослі вирішували свої політичні справи, а дітвора бавилася. Тоді дівчина дуже подобалася молодшому братові, але, коли вона підросла, її батько майже не з’являвся у столиці, а молодиця сама не приїздила. Тепер, побачивши Сфанду, молодий князь відчув полегшення на душі: далеко від його рідного дому є ще одна душа, котра може його зрозуміти та підтримати. І, тепер будучи поряд з нею і знаючи про її горе, він вирішив ніколи не відпускати її від себе.
Ввечері, коли Регенвальд разом з дружиною, донькою і онуком прийшли до князя Новгорода, син Ольги привітно зустрів їх і запросив до столу.
- Я маю до вас пропозицію… - прошепотів, піднявши кубок з вином. – Ви знаєте, що князю одному важко правити у чужому краю, тому, Регенвальде, я пропоную тобі стати моєю правою рукою – допомагатимеш мені, але правити ти тепер будеш у Полоцьку, а тобі, Сфандо, моєю дружиною…
Дівчина почервоніла, а батьки переглянулися між собою.
- Маленького сина Сфанди я визнаю своїм сином, тому, власне кажучи, не буде різних непорозумінь… Ви згодні?
Воєвода підвівся і підніс кубок догори. Його дружина та донька також встали.
- Давайте вип’ємо за такий чудовий союз! – мовив чоловік. – Щастя майбутньому подружжю!
Улеб полегшено зітхнув. Він глянув на маленького хлопчика з чорними оченятами, котрий засміявся до нього. Сфанда погладила сина по головці та глянула на майбутнього чоловіка. Батьки посміхнулися. Князь зробив великий ковток вина і сів, дивлячись на Сфанду.
- Маю ще одне прохання до тебе… - прошепотів. – Перед нашим шлюбом ти зможеш стати християнкою?
- Я? – здивувалася. – Якщо потрібно, то звісно.
- Сина ми просто назвемо Рогволодом, не змінюючи йому їм’я… А ось твоє тобі вибере священик, або ж ти, якщо хочеш. Я поговорю з ним.
Дівчина покірно кивнула головою.
***
Через кілька днів покинула Київ і княгиня. Вона швидко зібрала найнеобхідніше і подалася до Константинополя.
— Приглянь за Горою і градом, сину, — поцілувала в чоло Святослава. — Будь мудрим правителем! Я вірю в тебе. — І поцілувавши внука, зникла за межами Гори.
Шлях Ольги пролягав через степи, ріки, гори та синє-синє море. Декілька місяців жінка разом з воєводами та послами перебувала у дорозі. Різкі зміни погоди, настрою подекуди дратували її, але іншої дороги не було – саме так пролягав шлях з варяг у греки.
— Ми прибули, княгине, — вклонився Свенельд, увійшовши до невеликої каюти, де сиділа Ольга. Жінка виглянула у віконце: довкола було чудове, велике місто, наповнене сонцем і щастям.
— Імператору повідомили?
— Так.
Княгиня витерла сльозу зі стомлених очей і вийшла з корабля на землю.
Перед палацом гостей зустрічав Костянтин: невеликого зросту, трішки огрядний, у яскравих червоно-золотистих шатах і привітно посміхався (здавалося, що саме його усмішка світить у цьому краю, а не сонце). Поряд стояла його дружина — гречанка Єлена: смаглява, з довгим темно-каштановим волоссям, котре звивалося у зачісці грецького стилю і великими світло-блакитними, непритаманними людям такої місцевості, очима.
— Вітаємо Вас, княгине всія Русі! — промовив урочисто імператор. — Давно очікував Вашого приїзду, а Ви все барилися…
— Вітаю Вас, імператоре та імператрице всія Візантії! — вперше за довгий час посміхнулася. — А тепер хіба ви мені не раді?
— Дуже раді, Ольго, — промовила імператриця.
— Це моя люба Єлена, — відрекомендував дружину. — Правда, не така світла, але ж моя, — засміявся. У нього було чудове почуття гумору. — Покажіть княгині її покої! — наказав слузі, за яким пішла Ольга.
— Чи відома Вам мета мого приїзду?
— Звісно. Все буде якнайкраще! — промовив Костянтин. — Як забажаєте.
Ольга знову посміхнулася.
— Це найкраще, що я матиму.
— Бог — найкраще, що у нас є! — відповів імператор. — Він Вас сюди привів, Він з Вами і піде.
***
До великої зали ввійшов Асмуд, котрий, побачивши княжича, вклонився. Біля Святослава стояла Предслава, що кивнула братові у знак привітання.
— Ну що, успішно виконали мої укази? — спитав княжич.
— Ще б пак! Усі в захваті від Вашого величного розуму! — відповів Асмуд.
— Тоді ти вільний. Даю тобі три дні на відпочинок.
— Дякую Вам, княжичу! Але…
— Що трапилося?
— Прийшла Есфір, дуже хоче поговорити з Вами, — опустив погляд. Предслава напружилася.
— Що їй ще треба? — спитала гнівно і додала. — Святослав Ігорович дав зрозуміти, що їй тут не місце.
— Вона плаче, каже, що дуже треба… Дівчина у важкому стані.
— У якому такому стані? — здивувався Святослав. — Що з нею?
— Зараз самі побачите… — вийшов.
До покоїв увійшла Есфір, зодягнена в шати, що виглядали на ній як здоровенний мішок.
— Княжичу, — схилила голову, — я прошу Вашої допомоги…
— Чого тобі? Невже досі не второпала, що тобі тут не місце?
— Я нездужаю. У мене під серцем Ваша дитина — візьміть її на виховання, прошу Вас!
— Яка ще моя дитина? Ти що, геть з глузду з’їхала? Відкіля мені знати моя вона чи ні?
Есфір заплакала. Предслава, побачивши страждання горе-дівчини, заперечила чоловікові.
— Залишайся при нашому домі. Я тебе не вижену.
— Предславо, я Вам така вдячна! — зраділа. — Пробачте мені за все, прошу!
— Іди з миром, — махнула рукою. Есфір покинула покої. Дівчина важко зітхнула. Святослав незрозуміло глянув на дружину.
— Як ти наважилась її тут залишити? Вона ж принесла нам стільки горя і завдала болю…
— Вона мати. Я розумію її біль, її злидні. Пробачте їй і дозвольте потім бачити свого нащадка.
— Ти впевнена, що це моя дитина? Вона ж змія!
— Я це відчуваю…
— Ти мудра, моя мила. – взяв за руку дружину.
— Не в мудрості річ, Святославе: той, хто захоче бути мудрим, вершитиме діла праведні. Я давно пробачила тобі та їй, а дитина… — зітхнула, — ні в чому не винна.
— Ти приймеш її?
— Я вже її прийняла. Тільки пообіцяй мені одне: ніколи не чини перелюбу, не завдавай мені болю. Обіцяєш?
— Обіцяю! — Святослав замислився на мить.
***
Ольга вже не перший день гостювала в імператорської родини, так і не виконавши того, задля чого прибула до християнської столиці. Вона ввесь час думала, чи потрібно їй те, за що її осудять русичі, за що зневажить рідний син.
— Я бачу Ваш сум, княгине, — прийшла до жінки Єлена. — Можливо, якесь свято допоможе Вам отямитися?
— На жаль, ні, – замислилась. — Я дуже сумую за своїми синами, котрі залишилися там, далеко. Ох, мій впертий і гордий Святослав і ніжний та спокійний Улеб! Як же вони там одні? Старший хоч вдома, а молодший... Мій бідний, зраджений сокіл…
— Я розумію Ваш біль, — прошепотіла імператриця, – і я знаю, що заради цього Ви тут.
— Я не можу бути там, де підлість, брехня, ненависть.
— А тут хіба не так? Ох, я колись втікала від себе, намагалась стати іншою, не такою, як тоді. Дарма! Я покинула рідний дім, щоб забути все, що поєднувало мене з минулим. Проте тут я нещасна: діти ростуть самі по собі, не потребуючи моєї уваги та турботи; імператор не кохає мене, а шукає собі нову дружину… Ні статус, ні нове місце проживання не зроблять Вас щасливою. Щастя всередині нас, потрібно лишень його розбудити...
— Ви плачете? — здивувалась Ольга. — Прошу, не треба… Ніщо не вартує пролитих сліз.
— Недуга забрала все, що я так любила.
— Давно?
— У мене залишилося мало часу, тому я Вас попрошу: нізащо не залишайтесь тут жити. Приймайте хрещення і повертайтеся до себе, в Русь.
— На це є якісь особливі причини?
— Костянтин задумав зробити Вас, Ольго, своєю дружиною, але Ви не погоджуйтеся — це пастка.
— Пастка? Невже він має плани?
— Йому потрібна Русь — підкорить її собі і все. Ні Ви, ні Ваші нащадки йому не потрібні — зітре в порох.
Умить перед очима Ольги постав той день, коли загинули Аскольд і Дір, обороняючи Київ від варязьких загарбників. Вона тоді була немовлям, проте батьки не раз розповідали по це.
— Я поїду, — мовила рішуче Ольга.
Єлена полегшено зітхнула, витерши сльозу.
— Прощавайте, княгине.
— Невже ми більше…
— Більше ніколи. Пробачте мені, якщо я щось не так зробила, чи подумала про Вас, а тим паче, зранила словом.
— Прощаю. Ідіть з миром.
Імператриця востаннє оглянулась довкола себе, і, полегшено зітхнувши, покинула кімнату Ольги. Тепер жінка залишилася без абсолютної підтримки у чужому краю.
Уранці Ольгу розбудив стурбований Свенельд.
— Княгине, я щойно дізнався…
— Я вже все знаю, — зітхнула. Її погляд сягав десь далеко, був геть порожнім. Вона глянула на гридя, і підвівшись, сказала: — Ходімо.
У всіх коридорах тьмяно горіли факели, довкола не було ні душі. Свенельд ішов позаду Ольги, час від часу зітхаючи.
— Звідки Ви все знаєте? Я навіть не встиг сказати…
— Я можу тобі довіряти, Свенельде? — спинилась і повернулась до нього.
— Так, княгине!
— Вчора до мене приходила Єлена. Вона хотіла поговорити і розповіла всю правду, — Ольга перейшла на шепіт. — Тут не все таке чудове та богобоязливе, яким здається на перший погляд. Будь пильним і слухай уважно, бо і стіни у цьому домі мають вуха.
Гридь покірно кивнув і запитав.
— Нам загрожує небезпека?
— Швидше за все.
— Давайте повернемося до Києва, княгине. Ваша безпека понад усе.
— Поки я не виконаю те, заради чого тут, ноги моєї на Русі не буде. Пам’ятай, що я тобі казала.
— Ви можете вірити мені, як братові, — відповів, — своєму братові… — прошепотів ледь чутно. Ольга посміхнулася.
Костянтин сидів на великому балконі — перед ним розкривався увесь Царгород і порт.
— Прийміть мої співчуття… — промовила, увійшовши, Ольга.
— Ольго, — підвівся Костянтин, — дякую… Ох, це таке горе, це так важко!
— Я розумію Вас.
— Єлена згорала, ніби свічка... Знали б Ви, як вона любила Царгород, як обожнювала цей балкон! — посміхнувся, оглянувшись довкола. — А тепер я знову сам, як і багато років тому… Як до нашої з нею зустрічі, — розпочав розповідь. — Колись, будучи ще юнаком, я був на півдні, там, де ростуть пахучі оливи… Єлена була донькою місцевого володаря, дружиною його радника. Між нами відразу спалахнуло кохання, проте дівчина не хотіла втікати з дому. Її рідні дізналися про наші почуття і намагались нам перешкодити, але їм це не вдалося — володар помер, не витримавши такої правди, а чоловік Єлени загинув від руки одного з моїх найдужчих воєвод. Дівчина довго сумувала за рідними. Я не знаю, чи пробачила вона мені все, чи ні, але я знаю одне — Єлена кохала мене, незважаючи ні на що.
— Вона була чудовою жінкою.
— Ви знали її не так довго, щоб судити, але, я бачу, що змогли пізнати за цей час. О так, вона була чудовою.
— Ще раз прийміть мої співчуття.
— Помоліться за неї.
— Обов’язково зроблю це.
— Я обіцяв дружині Вас охрестити якнайшвидше. Так і вчиню. Готуйтеся, вже завтра станете християнкою.
— Дякую Вам.
***
Улеб геть занепав духом. Майже півроку він був один-однісінький. Не одного посла прийняв од Святослава, котрий намагався налагодити стосунки з братом, але дарма — всі поверталися до Києва з однією і тією ж відповіддю. Єдиний, хто зміг за весь цей час достукатися до княжича був Асмуд, він якраз приїхав до Новгорода.
— Вітаю Вас, княжичу! — прийшов до покоїв юнака.
— Здрастуй, Асмуде, — відповів сухо Улеб. — Яким вітром?
— Од Вас стільки часу не було жодної звісточки. Посли казали, що…
— Їхні слова нічого не означають, — різко обірвав його княжич. —Якщо ти тут тільки заради цього, то повертайся до Києва. Не бажаю з тобою розмовляти!
— Вас не цікавить, як там Ваші рідні?
— Я знаю, що княгиня поїхала до Константинополя. Інші мене не цікавлять.
— Княжич Святослав…
— Мені байдуже що з ним, чуєш? Байдуже! — закричав щосили. — Забирайся геть! Не смій! Не смій більше приходити до мене! — затих на мить. — Це стосується всіх інших.
Асмуд схилив голову, зітхнув і мовив наостанок.
— Вони хвилюються за Вас… Шкода, що цього не цінуєте. Досить жити минулим — живіть теперішнім, будуйте своє життя.
— Я живу теперішнім. Минулого в мене немає. Не буде, — зітхнув. — Я маю майбутнє поряд з коханою людиною.
— Я щасливий, що у Вас все є, — посміхнувся Асмуд.
— Повертайся назад!
— Скоро приїде княгиня. Приїдьте, зустріньте її. — Асмуд відкланявся і пішов геть. На порозі він зіткнувся з дівчиною у дверях. Мимохідь глянув на неї і, ще раз вклонившись Улебові, покинув кімнату.
— Хто це був, княжичу? — спитала молодиця, тримаючись за свій великий живіт.
— Асмуд — славний київський воєвода, — глянув на жінку, — Маріє, дозволь мені побути наодинці.
Жінка лише посміхнулася і важко зітхнула; Улеб знову поринув у думки.
***
Костянтин, посміхаючись, увійшов до кімнати, в якій перебувала Ольга.
— Доброго ранку, княгине, — привітався.
— І Вам доброго. — Я помолилася за Світлану.
— Дякую Вам, — спершу похмурнів, але вже за мить його очі засвітилися. — Ви готові?
— Так як ніколи.
— Я маю до Вас прохання, точніше, пропозицію, — сів поряд, взявши Ольгу за руку. — Ви така мудра, ніжна, тендітна, беззахисна… ви надзвичайна жінка, Ольго!
Княгиня відразу збагнула, про що йдеться і промовчала.
— Але Ви одинока…
— Чому одинока? Я маю чудових нащадків.
— Ви в душі одинока. Ні-ні, не подумайте нічого злого, просто я бажаю Вам щастя.
— Щастя в середині кожного з нас.
— Я довго думав, як Вам це сказати… Я не красномовний.., не вмію гарно говорити… Княгине, станьте моєю дружиною!? — поглянув жінці в очі. Ольга посміхнулася і відповіла.
— Не минуло ще дев’яти днів, як не стало імператриці… Чи не зарано ще, Костянтине?
— Прошу, не відмовляйте мені! — став на коліна.
— Хіба що за однієї умови...
— Для Вас будь-що!
— Будьте моїм хрещеним батьком.
Імператор поцілував жінку в руку.
— Стану!
— Спочатку хрещення, а потім вже шлюб, — підвелася. — Так буде правильно перед Богом. Інакше Він не прийме, не благословить.
Свенельд завмер на місці, спостерігаючи за цим із-за дверей.
- Ох, сестро… Що ж ти робиш? — зітхнув.
Костянтин вийшов од Ольги і негайно дав укази. У палаці всі забігали, готуючись і до хрещення, і до весілля.
— Княгине, — до кімнати ввійшов воєвода, — це правда?
— Ти все чув. Я це знала.
— Навіщо Ви так?
— Все йде за планом. Готуйся, бо ми от-от поїдемо, — її погляд упав на шию чоловіка, де був кулон як і в неї, котрий вона багато років тому бачила. — Звідки цей кулон у тебе?
— Від батька…
— Якщо ти віриш у Бога, то чому не приймаєш хрещення?
— Я ще не готовий, княгине…
Ольга посміхнулась і вийшла з кімнати. Свенельд оглянувся довкола і знову пробурмотів собі під ніс.
— Що ж з тобою трапилося, мила? Невже доля така лиха, що перетворила тебе з милої та ніжної Прекраси у криваву та мудру Ольгу? Якби я міг тобі допомогти…
Княгиню Київської Русі хрестили за всіма правилами. Костянтин, як і обіцяв, став її хрещеним батьком, навіть не думаючи про наслідки.
— Це Вам подарунок од мене, — простягнув після звершеного обряду золотого освяченого хрестика Ользі. — Його зробили найталановитіші майстри Царгорода! — посміхнувся, як він любив це робити. — У Ваших покоях я поклав найкращі молитовники та церковні книги.
— Щиро дякую, імператоре, — посміхнулася очима. — Тепер я можу спокійно повертатися додому.
— Пам’ятаєте, про що ми з Вами розмовляли?
— Так, про весілля… Як таке забудеш?
— Коли святкуватимемо? Ви вже визначилися?
— Пробачте за мою зухвалість, але, мабуть, ніколи.
— Як це? — здивувався. — Ви самі казали, що вийдете за мене, якщо я стану Вашим хрещеним батьком. Свого слова я дотримався — тепер Ваша черга.
— Але Ви тільки подумайте, як донька може вийти за свого батька, котрі постали перед Богом у молитві та хрещенні?
Костянтин насупив брови і розгнівано глянув на жінку.
— Ви навмисно! Ви ж знали, що…
— Я бажала Вам тільки добра, Костянтине.
Ольга вдягла хрестик і продовжила.
— Ваша дружина кохала Вас. У пам’ять про неї залишайтеся вдівцем, так Ви покажете, наскільки обожнювали її.
— Моя Єлена розмовляла з Вами?
— Це вже неважливо. Я повертаюся до Києва. Не хвилюйтеся, поїду сьогодні ж.
— Ви мудра жінка, Ольго. Хоча тепер я вагаюся, не знаючи, як Вас називати: Ольгою чи по-церковному Оленою.
— Як душа забажає.
— Прощавайте, княгине…
— Прощавайте, імператоре!
На прощання Ольга вклонилася, а Костянтин поцілував її в руку. Вона вийшла із церкви і назавжди покинула Константинополь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748433
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.08.2017
автор: Ольга Плай