Навірно люди подуріли,всі-
кінця не бачу,ворожнечі та війні.
Ніхто не думає,за цінності людські,
гроші й посади,цінятся в житті.
Бога благаєм,а руки у крові,
всіх винемо,а винуваті ми самі.
На брата ми з рушницею йдемо,
якщо не дасть-самі все візьмемо.
Товаришу сміємось,в очі-руку жмем,
а насправді його банкрутства ждем.
Керівники держав,для своїх втіх-
простих людей женуть на гріх.
Та ось біда ми розуміємо,то всьо-
ми розумієм те,що грішемо.
Молитися навколішки всі стаємо,
та молячись,гріха невизнаємо.
Сам "обсеруся"тільки,щоб ближньому воняло,
девізом у житті це людям стало.
І ми горді,що ми так можем,
інакше жити,ми самі не хочем.
А хочется так світлого життя,
та щиросердечного людського каяття.
Хочется жити,як маленькі діточки,
щоб у душі сіяли,завжди яркі кольори.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748313
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.08.2017
автор: Бабич