Ви знаєте,а віру в Бога ми згубили,
всі заповіді Божі,під себе ми зробили.
Я памятаю,як батько у дитинстві нас повчав-
щоб не украв й ніколи не брехав.
Не розуміючи,чому так має бути,
але додержувався батькової,я науки.
Хоча боявся,більше батька я ніж Бога-
бо батьківська тоді,сильнішою була погроза.
Та як підріс,пішов до храму,
став розуміть,хоча і не одразу.
Як став доросліший,став вже юнак,
щось сталося в середені не так.
До храму і тоді ходив-
та вже не дякував я Богу,а просив.
І заповіді,як треба згадував,як треба забував,
це вже тоді,коли копійки перші заробляв.
Я вислови біблійні памятав-
для різних бізнес-діл їх підкладав.
Й не мало часу,дозволяв собі таке,
хоч знав,що кара буде-та думав,що пройде.
Не я один таке в житті творив,
не я один в той час грішив.
І дивлячись на ближнього свого-
не каявся,а осужав його.
Коли вже мої дітки стали підростати,
як їхній батько,став я їх навчати.
Щось думаю,з науки діточки взяли-
та прошу Бога,щоб невзнали за подвиги мої.
Тепер я розумію,батьківські слова-
що коїв,прощення в Бога прошу я.
Згадаймо Божі заповіді всі,
не даймо впасти у гріхи і нашій дітлашні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747924
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.08.2017
автор: Бабич