КА - КА –ЛЮ – ЗА

                 Це  слово  ми  завжди  промовляємо  з  усмішкою,  бо  зразу  ж          
 мимоволі  в  думках  повертаємося  в  літо    двотисячного    року.  Старшим  онучатам  ,  Ані  і  Андрійкові,  скоро  повинно  було  виповнитися  по  чотири  роки,  вони  були  вже  «дорослими».  Аня    дуже  просилася  сходити  до  продуктового  кіоску  самостійно  і  ми  вирішили,  що  вже  можна  їй  дозволити  зробити  так,  як  вона  хоче.    А  треба  було  купити  консервовану  кукурудзу,  яку  онучата  дуже  полюбляли.  Дали  пакет,  гроші,  декілька  разів  заставили  Аню  повторити  слово  кукурудза,  провели  інструктаж,  як  потрібно  правильно  перейти  дорогу  і    те,  що  додому  треба  повертатися  зразу  ж,  тільки-но  вона  скупиться.
               З  гордо  піднятою  головою  Анюта  вийшла  за  хвіртку  і  пішла        
 знайомою  стежиною.  Звичайно,  ніхто  й  не  збирався  залишати  її  без  догляду.  Через  хвилину  я  вже  йшла,ховаючись  за  деревами,  позаду  Анюти.  Вона  йшла  не  озираючись,  щасливо  посміхаючись,  підстрибуючи,  крутячи  пустим  пакетом  .  Ось  і  дорога,  яку  треба  було  перейти  без  допомоги  мами  чи  бабусі.  Я  з  замираючим  серцем  дивилася,  як    онучечка  подивилась  вліво,  вправо,  почекала  поки  проїде  декілька  машин,  а  потім  впевнено  пішла  до  кіоску.  Продавчиня,  тітка  Шура,  побачила  її,  а  потім  мене,  я  їй  показувала,  щоб  вона  мовчала.  Аня  стала  навшпиньки,  заглядаючи  в  вітрину  і    нічого  не  сказавши  продавчині,  почала  ходити  понад  кіоском,  заклавши  рученята  за  спину.  Вона  весь  час  повторюва-ла:  «Ка-ка-лю-за…ка-ка-лю-за…ка-ка-лю-за…»  Пройшло  хвилин  десять,  моє  терпіння  вже  закінчувалося,  а  коли  Анюта  почала  озиратися,  ніби  чекала  допомоги,  не  втрималася  і  побігла  через  дорогу.  На  мене  дивили-ся  розгублені  і  щасливі  оченята,  а  губи  шепотіли  одне  ж  і  те:  «Ка-ка-лю-за…».    Я  присіла  перед    онучечкою  і  запитала:"  Аня,  ти  забула  за  чим  прийшла?."Ні,  я  не  побачила  ка-ка-лю-зу",  —  прошепотіла  вона  і  пригорнулася    до  мене.  Я  підняла  Анюту  і  показала  їй,  де  на  вітрині  стоїть  кукурудза.  Боже,  скільки  було  радості!  Аня  радісно  і  схвильовано  простягнула  долоню  з  грошима  в  віконечко  кіоску  і  гордо,  голосно  сказала:  «Ка-ка-лю-зу».  
                   Додому  ми  йшли  весело  посміхаючись,  взявшись  за  руки.  Аня  декілька  разів  піднімала  голову  і  щасливо  промовляла:  «  Я  сама                      
скупилася».  Все  сімейство  вже  хвилювалося,  але  побачивши  нас,  всі  полегшено  зітхнули.  Такої  смачної  какалюзи  ми  більше  ніколи  їли.
                                                                                                                                                                                                                                                                                       
             

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745848
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.08.2017
автор: Радченко