Якщо гідно не виходить любити, то на все треба забити. Ось вам і все.
Ось вам і це, і те, і так, і сяк. І хтось із нас бідак і живеться йому ніяк. Літо не
літо, хоча вже зібрано жито і хліб Є, а життя чомусь сумне, когось бракує у нім.
А може моя вина в тім. Бо не позбирав я ще тих останніх житніх колосків із
поля і не сплів віночка своєї Долі, і не зробив Дідуха Життя, у котрому живе
дух поля, рідної землі, предків. А я ще свого духа туди поселю. І заживуть вони
мирно і дружно, а я втішатимуся і буду ловити своє щастя! Ось де воно - у Дусі
і Правді.
Правда та, що я не правлю світом. Я лише пізнаю того, хто мене полю-
бив до того ще, коли я себе об"явив. І появився я на цей світ, світ несправед-
ливості і постійної боротьби за виживання, і зразу ж почав свій забіг, забіг
на дистанцію, відстанню в життя. І ось біжу, помаленько її долаю. Сили свої
треба розрахувати, щоб пройти її достойно і гідно, не втративши того Духа,
Духа Правди і Любові, Боротьби і Перемоги.
І ще не пізно! І не буде в житті так усе грізно, блискавично, лячно,
хоч бери, та й - плач! Але плакати, сльози лити - людей смішити. Краще біжу
у поле - житнє, розлоге, вольне, притягаюче-затягаюче, що так міцно тебе
тримає. А я і не намагаюся вирватися з його житніх, життєдайних, люблячих,
всеохоплюючих обіймів, і збираю оті колоски.
І йдеш ти по стерні. Болить. Колить. Раниш нею ноги. І саме зараз
починаєш розуміти, що оце поле, таке неосяжне, недосяжне, нерозгадане,
закодоване, заворожене, вчить тебе любити - рідну землю, людей, себе...
Ти вчишся того ремесла, ремесла Любові, мудрієш нею, збагачуєшся.
Йдеш по стерні. Уже ноги кровоточать, а ти все йдеш... назустріч
Долі, назустріч Сонцю, назустріч Щастю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745624
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.08.2017
автор: яся