Йшло неспішно дівча, тільки-но оперившись у лебедя,
Колихалися стегна – танцювало так внутрішнє «Я»,
І святково було, дивовижно, незвідано-трепетно,
Тільки світло оте комусь очі сліпило здаля.
Скільки поглядів їло - цілунків засалено-слинявих,
Скільки грубощів кинуто - каменів з пазухи вслід,
Безоглядно хотілося сором втопити у синяві,
Щоб рум’янок, зорею палаючий, трохи поблід.
Гордо підняті плечі здригалися, наче від пострілів,
Губи, в ниточку зціплені, - викликом тихим: «Стріляй!»
І поцілили в серце, - сама допросилася, - зопалу.
Свідок-сонце скотилося яблуком за небокрай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745045
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2017
автор: Оксана Дністран