Літо, сонячний день… Вітерець розгойдував гілочки вишень, ягоди виблискували, одна перед одною, наче моргали, шепотіли хлопчикові -» Візьми мене, візьми мене…». А він підіймав руки до гілок, ставав на шпильки, задирав голову. Неначе дідок морщився, крихтів та дістати їх не зміг. Листя з вітром куйовдили русявого чубчика, він відмахувався рукою й знову намагався дістати. Раз - по- раз підтягував тоненькі, коричневого кольору шортики, які сповзали, коли підіймав руки, від вітру надувалися парашутом.
Вже підійшов до стовбура вишні, стукав його ногою, кричав,
-Бабусю! Бабусю! Допоможи дістати! Вони, ото… ті вишні, гойдаються. Напевно сміються з мене, що я невисокий, не можу їх дістати.
-Ой лишенько, не товчи вишеньку, їй же боляче капця порвеш, отого, «макасіна» якогось, воно ж зараз,таке взуття дороге.
Вона зірвала кілька вишень, він швидко запхав їх в рота, ледь скривився та задоволено дивився на бабусю блакитними оченятами, усміхався.
-А баночка з жучками де, куди подів, багато назбирав?
-Оті, твої жуки, в смужку, такі вередливі, я їх в банку, а вони звідти, я знов туди, вони знову назад.
Він розводив руками в різні сторони, одночасно раз – у - раз підтираючи носа, уважно дивився на реакцію бабусі.
Вона, зав`язана в чорну хустинку, скривила носа від задоволення, як розповідав онук. Чмокнула в щічку, обійняла,
-Ох, ти ж золотко моє, бідна моя сирітка, помічничок мій, то де ж ти їх подів? Де та баночка?
Максимко, усміхаючись розвернувся, махнув рукою,
- Пішли покажу!
Прямо в очі світило сонце, скривився, приклав руку до чола,
-Чекай, чекай зараз побачиш, який я молодець! Я їх майже пів банки назбирав...
Старенька йшла слідом, легенько переступала через бадилля картоплі, а малий перескакував, немов м`ячик і весь час обертався назад, зирив,чи вона не відстає.
-Ось тут!
Оченята сяяли, як ліхтарики, від був дуже задоволений, адже збирав жуки, заробляв у бабусі на морозиво. Вона хотіла хлопчика заохотити до роботи і в той же час показати, що люба праця має нагороджуватися.
Майже під самим корчем картоплі горбочком зібрана земля, а зверху дві картопляні квітки.
Бачиш, я їх похоронив, правда, не плакав за ними, як за татом.
Жінка припала на коліна, ледь стримуючи сльози, не могла й слова сказати. Здавило в грудях, холодний піт пронизав тіло, опустилася до землі. Присіла між рядами кртоплі, посадила онука на руки, витираючи кінчиком хустки непрохані сльози, сказала,
-Давай посидимо, радість моя….
А голос глухий, тремтячий, очі немов скляні.
Хлопчик, розставивши ніжки, сів в пелену, зазирав у очі, рученятами поправляв сиві коси, які з під хустки впали на чоло.
-Бабусю! Не плач, бачиш, я вже не плачу. Вихователька в садочку сказала, що я вже дорослий. Маю все розуміти, адже вже восени піду в школу. Повинен знати, що мій тато герой, бо загинув на війні і плакати за ним не треба. Бо йому там, на небі, буде погано. А ти плачеш! Він же бачить нас звідти. Ще розповідала нам всім, що незабаром наші воєнні переможуть тих, російських бандитів і в нас знову буде мир.
Жінка притулилася до грудей хлопчика, обійняла, ховала гіркі сльози, які текли річкою. Не могла стриматися, здригалися плечі.
Онук замовчав, він за цей час, добре зрозумів, як погано без тата. Вже опустивши голову пробурчав,
-І кому потрібна та війна….Хіба, це добре коли вбивають?
-Ось підеш до школи, в книжках будеш читати кому вона потрібна, гадаю напишуть. Будеш дорослим все зрозумієш, -малого погладила по голові.
-О, я нагадав, вихователька говорила, щоб ти і мама чорну хустку зняли, бо вже ж минуло більше року. Все мені говорить, чому до цих пір носите чорні хустки? Запитувала, може, ще хто помер?
Старенька сумно дивилася на онука, тихо запитала,
-А ти, що їй на це відповів?
-Нічого, промовчав. Тільки подумав, ви в мене в любих хустках найкращі.
Вона поцілувала йог в лоб,
-Ну давай, подивимося, що тут твої жуки, де вони?
Максимко рученятами швидко розгріб землю, задоволено дивився на стареньку. Жуки копошилися в півлітровій банці, яка була закрита капроновою кришкою.
Бабця ледь усміхнулася,
-Яка ж ти розумаха, кмітливий хлопчик ростеш! Додумався, закрив кришечкою, молодець! Я гадала, що вже всі повтікали.
-Бабусю, а тато теж був розумахою? - запитав, допитливо дивився на неї, вже напружено заглядав у очі.
-Так сонечко! Ти дуже схожий на тата і я цьому радію. Дивлячись на тебе, наче це він поряд зі мною.
- Ну то й добре! Пообіцяй мені більше не плакати. Давай, не будемо хвилювати його, хай бачить мене розумахою, а тебе веселою.
- Ну досить розмов, годі, пішли вже, забирай баночку, вони задихнуться, тоді будуть небезпечні, згодом їх надворі спалимо.
Піднявшись на ноги, поглянула в небо, перехрестилася.Онук, дивлячись на неї, теж перехрестився,запитав,
-Бабусю, а Бог теж і нас бачить?
-Бачить, хлопчику, бачить…
- Значить він бачить, що я розумаха?
-А як же… і він бачить, і тато. Ну, тепер гайда в магазин по морозиво, заробив, молодець! А потім будемо обід рихтувати, мама ж десь має надійти…..
Вона взяла онука за руку, не поспішаючи, поверталися з городу. Максимко час від часу поглядав, то на бабусю, то на безхмарне, блакитне небо, неначе хотів показати себе, який він чемний, слухняний хлопчик. Озирнувся і вже знову розмахував рукою, про щось розповідав та стара не чула, згадувала сина. Думала, як добре, що є онук, що є розрада. Мріяла, що виросте такий же розумний, добрий, чуйний, сміливий і відважний хлопчик, як її єдиний син.
Червень 2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744555
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.08.2017
автор: Ніна Незламна