Він розхитував в ме́ні бурю,
В закапе́лках душі́ бури́в.
Гроз вітра́ми і сильних злив,
Мов виточував мовну зброю.
І сміявся, йдучи, дивак,
Із-під брів так облесно зиркав...
Мої ду́мки з корінням смикав,
Наче жертву спіймав хижак.
Сколихнути хотів цунамі,
Навіть дихав, як вітровій,
Бо замислював намір свій
У злютованій дикій спазмі.
Ки́дав цвяхами вслід слова́...
Кмітив, будуть нанесені рани.
Та в знемозі в безодню канув,
Метеором, немов, згорав.
Його злість, як вольтметра стрілка,
У напрузі тремтить вельможно
Та змиритись ніяк не може,
Що стійка́ я, на вдачу, жінка.
Велич жі́нки, то – її гідність!
За легендою, хоч «з ребра»,
Берегиня вона – добра́!
Сильна духом... не йде на підлість!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743762
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.07.2017
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА