Повітряний змій,у небі пархає,
за нитку шовкову,його хлопчина тримає.
А змій бідолашний,рвется у небо-
волі потрібно,щоб летіти далеко.
Щоб повітря холодне пил холодило,
щоб небо безмежне його поглотило.
Ось тоді змій,показавби себе-
з вітром у двох,він гори "зверне".
Авін в кайданах страдає,
волю у небі глотками хапає.
Ця мрія у змія єдина була,
і сталося чудо-збулася вона.
Змій нитку урвав і високо взлетів,
із гордості з вітром,дружить несхотів.
Крила розправив і у височінь-
з гордістю в парі,він полетів.
І щось тут не так-змій падати став,
під крилами вітру,не очущав.
У низ головою змій полетів,
у сосни колючі,всім тілом влетів.
Без вітру і нитки,змій сили не має,
і тільки,як впав-тепер він це знає.
Не радий змій короткій волі-
для себе хотів,він ткращої долі.
Дивлюсь на цього змія і ридаю,
таких людей,як змій,я точно знаю.
На волю рвется і кричить-я сам,
зможу прожить-я докажу,всім вам.
Тікає від батьків і всіх людей,
але хватає духа,поки є грошей.
Ігордість їхня,відносини вбиває,
піднявши голову високо-ніког той незнає.
Нове життя,уних рве все-
дурман від волі,вбиває все живе.
І тільки впавши до самого дна,
розуміє людина,як жити повинна вона.
Та пізно тоді,сльози вже лити-
ім з вітром і ниткою,було дружити.
І всі у місті,ми гори звернем-
не відбереш у нас-бо дружньо живем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742590
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2017
автор: Бабич