Підперши голову руками,
я зануряюсь у думки.
Вони до чогось підганяли,
а привели у ні куди.
Щось там у глубині душі,
гризе і тисне,що є сили.
У цій безмежній суєті,
долав життєві,круті схили.
Щоб не побачили мене такого-
крізь пальці,на двері я дивляюсь.
І не побачивши нікого-
в думках,як потопельник я топлюсь.
Я б так хотів відкинути усе-
жити полегше,вже пора.
Тому,що це усе гнобить мене-
бо надоїла ,ця вже темнота.
Хочу,щоб сонечко сіяло-
в моїх думках,в моїй душі.
Бо я прожив,уже чи мало-
та весь час жив у суєті.
І не надумавши нічого-
я поспіхом піднявся за стола.
Знову іду вперед,я до нового-
така у мане доля,таке моє життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742449
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.07.2017
автор: Бабич