не знаю, чи все зробив,
щоб ти збагнула, що я роблю.
розв'яжи мою плутану мову,
випусти змучену думку на волю
я нічого не знаю, лиш знаю,
який я дурний, бо свої власні слова
розумію не так, як розумієш ти,
і як би мені розуміти бажала.
але то все дурня: ти вихоплюєш, нібито з річки,
за барки мене, коли був ще дурним цуценям:
переляканий, змучений, кволий, отже ради собі не дам.
чи повернуся в минуле туди, де мої
– вже казав, скільки їх – недовиконані,
та пропиті й провалені всі п'ятирічки?
як казали на 27 з'їзді кпрс:
ми збудуємо замок, посадимо дуба до неба
і породимо безліч з тобою поетиків та поетес.
хех, розглядати минуле можна або телескопом,
або калейдоскопом. що краще? знов я щось п'яне верзу,
аби всі твої докори похвалити й пробачити скопом,
й не дивитись, як бурхаєш гнівом – чи вичавлюєш з мене сльозу.
слухай серйозно: я справді граюся,
але я ж таки й граю, можливо, якусь вже написану роль.
ну, наприклад, я граю й співаю –
чи то погано, чи недозволено?
а коли й недозволено, зглянься й ласкаво дозволь,
бо вже граємо й так. уяви, що, коли я програю,
то буде моя перемога, чи виграш, чи просто мій край;
а коли виграю? о, про таке я не думав, і не уявляю,
як ще тебе звеселити, хоч морських поросят уявляй.
ось я скажу тобі дещо – може, воно смішне:
колись же не стане й нас: і тебе, але перше мене.
чи плакатимеш за мною? ти будеш одна,
хто співатиме тут, коли вже мене не буде –
ті пісні будуть гарні, аж плакатимуть
з тобою разом всі нормальні люди:
ти будеш одна, про кого мені співати,
та сумних все: скінчилися добрі часи,
а настала одна нескінченна лиха година,
коли все, що ти бачиш, що любиш, і навіть що п'єш чи їси –
то не ти вже, й не я, й не твоє, й не наше.
я сидітиму сам біля груби у себе в холодній хаті
та, може, куритиму власний страшний самосад;
а питиму лиш самогонку спросонку; а думки всі – тупі та плескаті,
як віршики про невзаємність, про солов'я та троянду;
й про зелений колись, та веселий тепер виноград.
де ти, кохана? чи слухаєш? здається, я дуже дурію,
і точно без сумніву їду все вниз та униз –
так співатиму зорям. ти питала, чи мрію. так, мрію,
та то все невеселі, негідні, жалюгідно-селюцькі уявлення
про життя, що пішло під укіс.
може, я божеволію та впадаю в маразми під вечір;
може, то вже не мрії, а дійсність. –
так, повіривши привидам ночі, відчайдушно співатиму знов;
і виходитиму знов проти неба, що славне святими зірками,
і гукатиму, аж матюкатимусь: небо!
чи ти маєш хоч якесь співчуття та любов?
знаєш, як кажуть тупі селяни?
вони кажуть: існує темне таємне тяжіння
до протилежности. як же назвати мою
таку саму, як ти, протилежність? – може можливо славою,
як такою, чи смертю в бою?
– я співатиму так, сподіваючись привернути увагу неба,
я співатиму про протилежності: коли вони сходяться,
перевертається небо й земля, бо вже вони стали тотожні,
мов нашатковані перцю – чи їла б ти перець? – кружальця.
я співатиму також, як всі, про обіцянки:
чи розбиті, чи напівпорожні,
як, скажу, моя пляшка; й покажу слухачам безименного пальця,
бо не знали такого; дитинко, чи ти бачиш, що я такого вдаю?
кажуть; "пре", а я плачу, бо вдивляюся в зірку мою,
а вона така сама, і плаче. то плакатимеш? здається,
вже помираю, конаю; здихаю, мов переконаний пес;
а переконаний в тім, що плачеш
і чекаєш на нього з небес
за твором: the one to sing the blues, motörhead
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742329
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.07.2017
автор: norton