Заходило сонце за гору високу. Довго гралося її гострим шпилем, червонило різними відтінками, доки хмару рожеву не посадило на кінчик, як баранця дивовижного. Та все ж заховалося.
Заступила його місце ніч поважна. З нею не пожартуєш. Уплітала у коси зорі, місяцем квітчалася, нитки срібні поміж хмар губила, та й залишила доріжку, що проходила тут.
Сподівалася ніч, що як прийде на небо знову, то знайде шлях, яким проходила і відшукає сліди загублені. І спуститься туди, куди сонце сховалося, щоб зустрітися.
Довго милувалася собою у свічаді небесному, та насунули хмари, місяць згасили. Час іти. Щоб повернутися згодом.
Вийшло сонце з-за гори. Та не встигло слід срібний помітити, як спалило залишки променями гарячими зі сну умитими. Спитало б, хто залишив, та немає в кого.
Вийшла ніч чергою своєю, стала слідів срібних шукати, що залишила напередодні. Немає. Тільки хмари темні обплутали місяця в косах, не відпускають.
Так і не зустрілися.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742106
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.07.2017
автор: Траяна