Родилась у Моршині, вік тут прожила,
Стоптала тут кожну стежину-дорогу.
Тут мама моя при каплиці служила,
Радар тут мій спокій ловив і тривогу.
Дитинство було без турби, ясночолим.
Та юність свої все ж внесла корективи –
Думки загули, мов у вулику бджоли,
Шукаючи в кроках щоденних мотиви.
Світило і сонце мені у дорозі,
Й пітьма, наче хмара, лягала на очі.
І щастя стояло на ріднім порозі,
І горе – чорніше від чорної ночі.
Здається, контрасти в минулому нині.
Стабільність прослала килими під ноги.
Прорізались крила на зраненій спині,
Щоб тіло могла відривать від підлоги.
Літаю собі, наче вільна зигзиця.
Знаходжу наснагу у музиці, слові.
І небо так чисто мені голубиться,
І в шкіру не лізуть колючки тернові.
Та є одна смута, що серце тривожить –
Любові від міста свого я не маю.
Ігнор його душу часами батожить.
Та рідну місцину усе ж я кохаю.
Хоча в ній чужа я усім осередкам –
Не вмію, не хочу вливатись у ціле.
Тому заґратована я як поетка.
А серце ж – не камінь, а яблуко спіле –
Чуття в нім вирують і соками грають,
На волю прорватися хочуть, між люди.
Та їх, мов сміття, у контейнер скидають
І ріжуть без жалю живі іще груди.
А кажуть, де виріс ти, там і придався –
Не так все, нема мене в місті, немає.
Та корінь не висох мій ще, не урвався –
Писатиму, поки Господь дозволяє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741733
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.07.2017
автор: Крилата (Любов Пікас)