ЛОВЛЮ КАЙФ, або ланцюгова реакція.
Мабуть, це в природі нашій закладено. Поки чогось не маємо у своїх руках, те нам і виблискує, і манить – як дитину іграшка, як чоловіка чиясь вродлива жінка, як жінку чийсь успішний імпозантний чоловік.
Отак і мені, сільському дядьку. Всього довелося зазнати у житті. Ніби все потроху відходить, відходить… Щоправда, буває досадно, коли заклинить шию так, що не встигаєш обертати голову в услід такій собі дівчині чи навіть молодиці. Крім зелено-квіткової природи, яка ще не залишає байдужим старіюче серце, ота жіноча природа має непоборну владу над ним. Голова, - як шапка земного полюсу,- вкрита льодовиками поважного віку, борода теж побіліла, а невтомний біс все колупає ребро, все шепче у напів-глухе вухо: а ота! – дивись! – от би тобі!
Отак вийдеш з хати на подвір’я, станеш біля хвіртки, обіпрешся ліктем на штахетину і стоїш, дивишся… ловиш кайф. І буває достоїшся до того, що вже й коліна не гнуться, поперек ломить, а потім від всього букету ледь не молишся у липневе, блакитнооке небо: Боже! Відібрав ти з молодістю силу мою чоловічу, здатність стояти під вікнами цілодобово, носити любаску на руках до копиці сіна, то вже відбери й оці очі, аби не мучитись!
Та Небу байдуже, а ти дивишся… бо ж отой біс має силу, крутить твоєю головою! А як голова повертається, то і думки округ неї як бджоли рояться. Не кожну думку, яка вилетіла з голови, можна назвати бджолою. Трапляються між них і трутні. Голослівним не буду. Стояв оце тако, як зараз: спирався, видивлявся і аж раптом – Бах! Є! Думка: дай, гадаю до Люби навідаюсь. Весна, городину саджати треба, то може чого там треба по сусідськи… ну, і навідався… знав би, що з того буде – а ні ногою! А так… зайшов на подвір’я, а вона саме рачки стоїть над мискою, перемішує куркам січку з вареною бараболею. Привітався, а вона: А що це ти, Василю ще від Різдва носу не показуєш? Чи, бува не загордився? А я вже настоявся «на посту» ноги ще не відійшли від стояння, а щоб присісти на лавку під виноградною лозою, то треба Любу обійти. А між нею та якимось хатнім начинням та численною тарою дуже вузенька та звивиста смужечка вільного простору була. А Люба займала стільки місця як сорокавідерна діжка з мого погребу у якій ще років десять тому ми квасили капусту з яблуками. Я, - олух царя небесного! – не зважив на це… ох, став на своїх дерев’яних обходити її ззаду, та відчув, що починаю завалюватися на спину… поспіхом вхопився не за соломинку, а за цілий ожеред соломи – цебто: за Любу! А вона встигла вхопитися за краї миски з мішаниною і не випускаючи її з рук, повалилася на мене! Ой, лелечки! У мене в очах небо змішалося з стіною її хати, дахом, щедрим градом курячих харчів і ще чогось. І в оту ж мить зчинився гармидер від кількох відер на які я гепнувся, та від Любиного трубного гласу! Мабуть, із силою її реву міг би змагатися хіба що гудок тепловоза біля вокзалу. Їй ще впалося легше, бо вона на мене зробила «м’яку посадку»: як бачите, у мене теж дещо наросло спереду та ззаду. То для неї була така собі амортизація, а от мені… Пішла ланцюгова реакція. Наша хата стоїть проти Любиної через вулицю і навскоси. То коли хто з нас порається на городі, то Любине подвір’я видно. Там штахетника вже немає, город загороджено тином, то коли ми обоє пішли у «віраж», моя Наталя і почула, і побачила!.. Знаю, що вона в школі займалася стрибками у висоту. Але, коли це було! А тут бачу, моя Наталя, не відчуваючи своїх п’ятдесяти восьми, спринтерськи долає дистанцію від нашого городу до Любиного двору а у руках її граблі. Перешкоди у вигляді нашого тину та Любиної огорожі їй підкорилися так, наче це вона робила щодня. За лічену мить Наталя вже була біля нас. Ми саме намагалися зіпястися на неслухняні кінцівки і ковзаючи руками та ногами по розкиданій під нами мішанині, ніяк не могли випростатись. Наталя почала почергово підбадьорювати нас граблями по плечах, від чого Люба почала ґвалтувати, що її вбивають. Перехопивши в черговий раз занесені на мене граблі, я нейтралізував тим самим агресивні наміри своєї чемпіонки. Боротьба перейшла з рукопашної форми у ораторську. Ми вже з одної сторони намагалися відкинути будь які звинувачення у аморальних намірах та діях, а з другої - доводили,що бачили на власні очі як ми, безстидні тварини, почали качатися по землі, займаючись любощами, а з третьої – неслися прокльони та відбірна лайка роззлюченої сусідки на наші голови!
Куди там дуету Карася та Одарки до нашого тріо! На нашу трагікомедію зійшлося людей певно зо всіх кутків села. Було на що дивитися і кого слухати! Були тут і просто любителі сільської Мельпомени, і вболівальники з різних видів сімейного багатоборства, були судді та адвокати. Із натовпу на мою адресу почали сипатися заяви у яких я поставав таким серцеїдом та зваблювачем жіночого населення села, що я мав би перевершити подвиги всіх ловеласів, якби це було правдою. Ні, добрі люди, я – не святий. Замолоду ходив у гречані сховки, - що було, то було. І з Любою ми не одну копицю соломи розворушили у свій час. А тепер… нічого не було. Зайшов, як сурйозний чоловік, як сусіда, а вийшло… Наталя «вела» мене додому так, що я ледве встигав огризатися. До хати не пустила, доки у ночвах надворі, холодною водою змив з себе кляту бараболю з висівками, налиплі кураки та сліди розчавленого споришу. От до чого призвела ота думка-трутень. Така вийшла ланцюгова реакція, як у ядерному реакторі. Тепер мені далі власного двору без супроводу заборонено висуватися. Тож - стою, отако, дивлюсь на вулицю і … ловлю кайф!
09.07.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741365
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2017
автор: dovgiy