Ця скорботна земля, мов ряднина, просочена кров"ю.
В ній між шпальтами грунту щемить нестихаючий біль.
Перкалевий туман вповиває засмучені зорі,
Як стежками минулого йде одинока Рахиль.
І гукає дітей. І співає для них колискову,
Пестить смуток рясний, найніжніші шукає слова,
А у такт її пісні гойдаються сонні діброви.
Наче там, в підземеллях, ворушиться пам"ять жива.
Розривається простір. На тлі лахманини епохи
Бачу сивого реббе,він небо благає: "Рахем!"
Обездушеним привидом рідний народ катастрофа,
З демонічним цинізмом закине в гортані печей..
Над могилою яру зайнявся нелюдськості полюс,
На очах у батьків - шматували малят палачі.
І дивилася мати, безумна від страху і горя,
У могилу родини, де бути їй разом з дітьми..
Мов тавро на історії - чорний базальт божевілля.
Що вп"ялося терниною в груди моєї землі.
Вона стогне ночами, вітрами голосить з Рахиллю:
Люди,більше ніколи! Тож будьте нарешті людьми!
******
Нині людство ще раз біля краю розтятого рову.
Зіштовхне у безодню безжальна ненависті мить.
Вічність плаче про це кам"яними сльозами менори.
Між живими і мертвими грізним арбітром стоїть!
Коли човником тоне в заплавах багрянцевих захід,
На гладких валунах іще довго жевріє печать,
Що вночі розцвітає червоними краплями маків...
Ця земля - не німа. Вона права не має мовчать!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739370
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.06.2017
автор: Яна Корженевська