Все те, що назбирала за життя
Й в душі складала, наче у скарбниці,
Не викину, як шмаття, на сміття,
Й не змиє тих скарбів з душі водиця.
Всі рани, і великі, і малі,
Всі радощі, прихоплені в дорогах,
Не згинуть, не розтануть уві млі.
Народжуються вірші не для того.
Печаль гірку і розпач, сльози й сум,
І всю свою любов, яку пізнала,
В поезію лила, неначе струм...
Нічого в ній душа не приховала.
Колись, можливо, рими й прокричать,
Можливо, запалають зірочками,
Коли із вуст чужих вони злетять
Й летітимуть скарби мої - птахами...
Можливо, відійдуть у небуття
Зі мною разом, в чорну темінь ночі,
Скарби мої - як дзеркало життя,
Якими я - до смерті жити хочу.
Напевне не дізнаюся про це,
Бо Там не відчувається нічого,
Та байдуже. Поезія - лице
Душі моєї, іспиту земного...
Подяка щира Світлим Небесам
За цю любов, яка завжди зі мною,
Любов, яку нікому не віддам,
Де я була і є - сама собою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738883
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.06.2017
автор: Елена Марс