Сьогодні так похмуро… Сьогодні сонце зовсім не всміхається людям, а вони все одно йдуть, біжать, поспішають. Їм треба бігти кудись у власному, вигаданому ними, світі. Вони йдуть і не помічають, що сонце до них не сміється, а небо плаче дрібними густими сльозами. Я люблю небо. Здавалося б зима, і дороги та парки повинні бути засипані легким м'яким біленьким снігом, але небо вирішило поплакати, йому сумно, мені теж сумно…
Я йду. Тихо, ніби лечу. Поглядаю вгору на небо і підморгую йому, намагаючись розвеселити. Опускаю очі донизу… Дивина! Я стою на небі. Роблю наступний крок, ой! Небо хвилюється. Я роблю ще крок і ще, я йду небом. Я вдивляюся в нього, вже не помічаю людей, що так рвійно кудись поспішають, комусь телефонують. Ой, я йду небом. Воно біле, покрите густими мокрими хмарами. Хіба не чудо. Таке відчуття, що то не на землю падає дощ, а на небо, хвилюючи його. Я не можу відірвати погляду від неба, там немає недоліків, воно ідеальне. Птахи не літають, вони бояться дощу, можливо, це добре, бо вони не заважають мені йти небом. Вже не крокую, вже просто простую. Я люблю небо.
«До чого ж дивна природа!» - кажу про себе, струшуючи маленькі крапельки дощу з парасольки. Уже вдома. Я оточена людськими благами. Яке ж воно все штучне, як люди. Серед усього цього є лише одна квітка, яка так само, як я, виживає в оточенні пластика і синтетики. Вона тут живе. Вона, мов царівна серед простого люду, пишається своєю красою і бездоганністю. Вона дивиться у вікно. Сумує. Я її розумію.
Беру чашку з гарячим чаєм, його теж придумали люди: до чого ж вони дивні. Зазираю у вікно. Досі дощ, дощ, дощ. Він безкінечний?.. Сьогодні більше нікого не буде, лише я, квітка і мої думки. Ми так і хотіли. Я не хочу дивитись новини, які хтось вигадує, я не хочу спілкуватись з брехливими людьми, я не хочу. Хочу знову йти небом.
Я хочу написати комусь листа! Це так чудово виводити рукою кожну літеру, задумуватись над кожним словом, викладати душу на папір. Але кому? Але навіщо? Люди зробили Інтернет... Люди зробили телефон… Може вони не такі вже й погані, ті люди? А, байдуже.
Уже вечір. За вікном тихо, воно вже не плаче, воно засинає… Іноді воно стогне, видаючи дужі, схожі на вибухи, звуки, йому погано… Зазвичай йому сумно весною або влітку, на осінь воно заспокоюється і затихає. Воно засинає. Небо спить. Не блищать зорі, небо заховало їх від чужих очей. Хоча навіщо? Люди вже давно не дивляться в небо. Вони переймаються проблемами їхнього світу. Здається я засинаю з небом. Квітка давно спить, вона ніколи не бачила сплячого неба, знає його лиш сонним, бо рано прокидається. Піду на ліжко. Тут, під ковдрою, тепло і затишно. Закриваю очі і уявляю собі небо, я йду небом, а птахи не літають – не заважають мені йти, бо це мої перші кроки, вони ще зовсім невпевнені та несміливі, а небо нескінченне.
Завтра сонце усміхнеться мені, а небо заховає хмаринки, воно покаже мені зорі, бо так давно я їх не бачила. Їх я теж люблю….
31.01.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738116
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.06.2017
автор: Кліо