Присвячую подіям першої половини 20 століття
Вокзал. Останні обійми.
Прошу руку мою відпусти
Якби не революція клята і війни
Ти б не мусила в безвість писати листи
Я не плачу. Чоловік ніколи не зронить сльози
Лиш клубок болю у серці застрягне навіки
Зіпсувались життя мого терези
І доля встромила у тіло моє гострі піки
Везе мене потяг в країну
Де тиша і не чутний грім канонад
Де схожі пейзажі гірські на казкову світлину
І слів іноземних шумить водопад
Я емігрант – змучена істота
З очима постійно сумними
Це не гіпербола, панове, а літота
А як інакше? Коли весь час поміж чужими
У снах біжу пшеничним полем
І рідне сонце цілує у волосся
Переносить пам’ять за журби паролем
У те, що мріялось і прикро не збулося
Я ще, може, повернуся додому колись
Припаду до землі української вустами
За свого сина, ненько, помолись
Поки він блукатиме світами
© Леся Приліпко-Руснак, 14.06.2017
http://lesyaprilipkorusnak.blogspot.com
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737815
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 14.06.2017
автор: Леся Приліпко-Руснак