«Камінь – це чоло, де стогнуть ватаги снів
без води зміїної, без крижаних понурих кипарисів.
Камінь – це спина, що носить тягарем одвічним Час,
і дерева сліз, стрічки Шляхів Чумацьких.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Я слухав шепіт каменю,
Що загубив кудлатий бог
Під час блукань пустелею
Своїх снів неотесаних,
З кишені своєї дірявої.
І камінь мені стогнав-шепотів
Слова свої холодні одвічні
Про те, що Час це тягар,
Що це не ріка прозора
З вирами та перекатами,
Водоспадами та ямами,
Це тягар, що тисне на плечі,
Розчавлює – навіть душі камінні,
Навіть те – незворушне –
Стирає на порох.
Час – це не туман, що все засмоктує,
Що киселем вишневим душу заповнює,
Що ховає все в молоці зоряному,
А це тягар – важчий самої важкості,
Який нести – не переносити всім –
Навіть їм – каменям – на спині своїй
Пошматованій
Батогами дощів, ланцюгами снігів,
І кожен шрам – пам’ять –
Монетка тьмяна, що кидають нам –
Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
У світі камінному,
Де жодної речі
Не зроблено з дерева.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737475
Рубрика: Верлібр
дата надходження 12.06.2017
автор: Артур Сіренко