Іду, а сутінь голосить: "Стій!"
і б*ється, як ніч, у груди.
На гострих кінчиках вій
всідаються злі пересуди.
Масний підлабуза з дверй
іще починає всміхатись.
А я запечатую день,
аби вже сюди не вертатись.
І раптом гроза за вікном,
і раптом громи й блискавиця.
А може, може то сон,
неяви туга рукавиця?
А може то видумка все
і візії ці неправдешні?
І розпачем душу не ссе,
до рани не тягнуться клешні?
А може... Та знову довкруж,
збираються чорні повії.
І безмір нечистих калюж,
і знову зарюмсані вії.
Іду, все ж іду, і дарма,
що завтрашній день у тумані.
Вже він краще, Аніж пітьма
на вістрі, на лезі, на грані...
7.05.2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737045
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.06.2017
автор: Леся Геник