Хоч ти – з козацького роду, не з аристократів,
та чарував всіх шляхетністю й тактом манер,
гумору блиском і серцем, у безмір каратів.
От і закохуюсь знову і знов. Дотепер.
Міцно впіймав ти в полон свого шарму, мій любий,
погляду жаром обпікши. І передчуття
стисло: це ж ВІН, та моя половинка... і згуба,
що назавжди аж до самого краю життя.
Всесвіт в обіймах несли твої лагідні руки,
шепіт, нестримні цілунки і голод очей,
магія шалу нестерпно-солодкої муки
і божевілля п'янливе жагучих ночей.
Чари душі – то від Бога дароване диво.
Серед безликих, пихатих, підступних, брудних,
збочених, мстивих... – мій рідний, я досі щаслива,
що твою душу пресвітлу зустріла між них.
Плата за щастя – удари і втрати, яруги.
Рани зшивала кохання ослаблена нить.
Гідно пройшли, без образи, зневаги, наруги.
Лицарю світлий, не можна тебе не любить!
Душ магнетизм – непідвладний рокам, нездоланний.
Потяг коханих сердець – він змінив лиш окрас:
ніжністю й ласкою стишивши шквал ураганний,
подих Ерота пасатом овіює нас.
Друже мій милий! Пройшла наша довга стежинка
радість і біди, провалля і зоряну мить.
Але, за всяких обставин, для тебе я – Жінка
... й наче дитя... То чи можна тебе не любить?!
Тане краса. Щось і талія вже... – не осина.
Безліч жінок зайняли б моє місце і роль.
Я ж на сердечнім твоїм п'єдесталі – єдина
леді. А ти – мого серця і долі король.
Всі земні блага встелила б тобі я під ноги,
щоб не згасали тепло в нашім домі і сміх.
Силою духу здолавши підводні пороги,
зможеш таланти свої дарувати для всіх.
Наші доріжки в одну заплелися весною,
щиру подяку за день той шепчу Небесам.
Ну а тобі – за кохання, в життя довжиною,
те – що лиш раз, за яке не скупляться ціною.
Чуєш? В саду соловейки (підкуплені мною)
силі кохання співають найкращу з осанн.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735710
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2017
автор: Світлана Моренець