[i][color="#ff0000"]Адже випадкових зустрічей не буває… Це або випробування… Або покарання… Або дарунок долі.[/color][/i]
***
Колись, ще 17 років тому, я побачила світ… Я не пам’ятаю практично нічого з того моменту, адже була зовсім малою, пам’ятаю лише хороші світлі моменти…
Дитинство, мабуть і є найсвітлішим періодом життя, тому що в дитинстві нас хвилюють проблеми, які з роками стають нам кумедними і не мають ніякого сенсу, але тоді нас хвилювало, коли «хворіла» улюблена лялька, ми чекали снігу, щоб покататись на санчатах, або ж пограти в сніжки, а тепер ми тонемо в буденних справах, прагнемо збагачення, забуваємо про все, що колись нам було дорогим. Згадую перше дитяче «кохання»… Я не можу не усміхатись, згадуючи це, тому, що це і не кохання було зовсім, а бажання подорослішати. І чому нам не си-диться в тому дитинстві? В садочку нам хочеться в школу, в школі ми мріємо швидше закінчити її і поступити у вищий навчальний заклад, у ВНЗ ми хочемо якнайшвидше одружитись, а одружившись, ми згадуємо безтурботне дитинст-во, але, нажаль, вже не в силах його повернути.
Чомусь світ так побудований, що всі постійно кудись поспішають: в школу, в ВНЗ, на роботу, але це дрібниці… Ми поспішаємо жити, ось що лякає! Нам пот-рібно просто зупинитись на хвильку, вдихнути чистого повітря, хоча в наш час повітря не зовсім чисте, і… розпочати все з чистого аркушу.
***
Другий етап мого життя розпочався десь в класі третьому… В той період я бага-то мріяла про щасливе яскраве майбутнє, уявляла все до дрібниць, я уявляла щастя, проте щасливою не була… Серед однокласників я почувала себе «білою вороною», хоча всі люди унікальні і різні між собою, проте щось йшло не так з самого початку. Я ніби заважала всім. Однокласники обговорювали кожен мій крок, кожен недолік, це так низько і огидно, проте з кожним роком я набиралась сил і просто терпіла. Я чекала миті, коли все це закінчиться… Всіх хвилювало хто в чому одягнений, в кого яка зачіска, хто батьки і які в них статки, а душа не потрібна нікому, в принципі так як і правда, або ж справедливість. Прикро, але це жорстока реальність.
Я втрачала віру в світле, але несподівано в моє життя зайшов один юнак. Я, ма-буть, тоді вперше закохалась, але помилилась. Це був чийсь безглуздий жарт і він несподівано закінчився, а я… Я просто не бачила сенсу жити, але один мій друг сказав, що вони не варті наших сліз…
Я вчилась жити за правилами суспільства, щоправда розуміла, що таке життя не для мене. Здавалось, що я живу зовсім чужим життям і хотіла як швидше усе змінити. Усі мої зусилля здавались марними… Мені в школі було не комфортно, я часто плакала, зривалась по будь-якій причині, я відчувала, що змінююсь і тому мені було так страшно. Я боялась, що від мене залишиться лише оболонка, яка на мою думку, є не найкращим, що в мені є. Тоді я вирішила, що за будь-яку ціну повинна зберегти себе, свій внутрішній світ. Я вирішила боротись за себе і своє життя.
Я відчувала, що невдовзі мене чекають зміни. Так і сталось, я знову закохалась…
Для мене він був радістю, підтримкою, я вважала, що на цьому всі мої негаразди закінчаться, проте знову помилилась. Казка швидко закінчилась. Я розуміла, що ненавиджу цю людину, я не бажаю бути маріонеткою в його руках. Не розуміючи, що діється я знайшла в собі сил виправити цю помилку. Тоді я відчула, що повертаюсь… Я зрозуміла, що однокласники в моєму житті були лише випробуванням, яке послала доля, щоб зміцнити мене. А щодо «ко-хання», то я навчилась йому протистояти. Не знаю, випробовуванням це було, чи покаранням?
Я не знала, який удар чекає мене в не далекому майбутньому…
Коли я навчалась в десятому класі, мою сім’ю чекала велика втрата: мій улюб-лений татусь несподівано пішов із життя. Він багато чому мене навчив, він був для мене крилом, а друге моє крило - мама. Тепер я стала «інвалідом», я дума-ла, що вже ніколи не зможу злетіти, мені було боляче, але плакати, чомусь, не було сил. Адже випадкових зустрічей не буває… Це або випробування… Або покарання… Або дарунок долі.
***
Коли я знову навчилась жити, радіти життю, воно віддячило мені.
Розпочався наступний етап мого життя… вступила до медичного коледжу, знай-шла нових друзів. Посмішка стала моїм гаслом. Я щаслива, тому, що відчуваю себе потрібною, важливою в житті своєї найкращої подруги, чесно кажучи, я також не уявляю свого існування без неї. Щодо минулого, то воно лишилось в минулому, а що чекає мене в майбутньому не відомо нікому, лише Богу. Хоча… Кожен з нас сам пише історію свого життя. Слід завжди пам’ятати: всі можуть бачити, який вигляд ти маєш зовні, але дуже мало тих, хто знає, що у тебе в ду-ші… Я обожнюю людей, які змушують мене усміхатися.
Пам’ятайте: хочете продовження – не розповідайте нікому про початок…
Ніколи не пізно почати все з чистого аркушу… Просто живіть…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734933
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.05.2017
автор: Птаха в польоті