Щоночі бачу сон, беззмінно,
Поети натовпом стоять,
«Від молдованина до фіна
На всіх язи́ках» лементять.
Стараюся крізь них пропха́тись
Причину хочу розпитать
Бо я тут мушу розібра́тись
Що хочуть і чому кричать?
Іду я далі, далі скеля,
Під нею пан, Іван Франко,
Голодний, злісний, невеселий,
В руці трима́є молоток.
Що робиш ти, мій пане-друже,
Прип’я́тий тут на ла́нцюзі?
Ви́джу схвильований ти дуже,
Пожалійся в своїй тузі́.
Іван ледь вирівняв статуру,
Злапа́в він ланцюга й присів ,
Поправив вуса й шевелюру,
Стер піт з чола і розповів:
«Сюжет я вибрав хи́бний, синку,
За це себе я не люблю,
Каменярі втекли до шинку,
Я ж сам «се сю» скалу луплю́.
Геть не послухав товариства
Про «нуту другу», не свою,
Тому тепер такі ось зди́рства
Від Пана Бога я терплю.
Вже сил моїх не вистачає,
Стою під скелею як пень,
Та віри в Бога не втрачаю
І в «розвидняющийся день».
Тебе ж прошу я, пане-брате,
Тільки нікому ні теле́нь,
Щоб ти приніс мені для ва́три
Хоч трохи хми́зу і «огень».
Бо студено́ в ночі́ буває
Та й комарі,наглюки, пнуть
Тут кожний Гамлета згадає,
Як нам тут бути чи не буть».
Не встиг я глянути навколо,
Як раптом хтось мене злапа́в,
Оглянувсь - Гоголь,пан Микола,
Я ледве зо страху́ не впав.
Видовище! Вам браття скажу,
Пан Гоголь з бісом на плечі.
Обидва вимащені в сажу
Неначе вилізли з печі.
Нечистий Гоголя муштрує,
Все хоче вухо відкусить,
Микола ж подумки міркує,
Кому б нечистого збагри́ть.
Аж тут зручний момент з’явився,
Коваль Ваку́ла, тут спинився,
Волочить за собою міх
Ще й на ходу жує пиріг.
Цим пан Микола скористався,
Боявсь, Ваку́ла ще втече.
До коваля в притул пропхався
І тиче пальцем у плече:
«Тебе прошу, Ваку́ло, дуже,
Тобі ж ця ноша не важка,
То забери цю погань, друже,
До ще не повного мішка.
У біса є шкідливі звички,
На них уваги не звертай.
Не тільки чудо-черевички,
А й все від нього вимагай».
Тут раптом постріл пролуна́вся,
Усі принишкли аж на мить
З пісто́лем Пушкін, увірвався,
Щоб тут Дантеса застріли́ть.
Це не вподо́б́ав собі дуже
Пан Котляревський, пан Іван:
«Не тут шукай Дантеса, друже,
Ти мусиш мати інший план.
Та не стріляй, Енея збудиш,
Он бачиш, сіромаха спить,
Ти дуже нещасливим будеш,
Коли почне тебе він бить.
Він, козарлю́га, після Трої,
Як купа гною весь смердить
І не вагається, як Гамлет,
Кого тут бити, чи не бить.
Постійно смокче він сиву́ху
Без оселедця, за звичай,
Залазить він у гній по вуха.
І дурість пре з нього за край.
На поміч кликав я Соло́ху,
Щоб нечисть вигнала хоч трохи.
Вона ж на відріз відказалась,
Бо з бісом і сама зякша́лась»
Пушкін, почувши таку мову,
Пісто́ля випустив із рук.
Закінчив враз свою розмову
І геть пішов неначе крук.
Я далі йду, а там лунає
Чарівна пісня лісова́.
Мелодію сопілка грає,
Сплітає з казки кружева́.
І тут ось, Ле́ся, Украї́нка,
Стоїть у вишитій манишці.
Така казково гарна жінка,
Неначе із портрету, в книжці.
А хто ж то ще тут з нею,
Як голуб із голубкою своєю?
Лука́ш з коханою своєю,
Із Ма́вкою, обнявши свою фе́ю.
Ну і дива́, скажу́ я вам, не просто,
В казко́ве царство завітати в гості,
Зустріти автора і разом виконавців,
Це так як ніби двох спіймати зай́ців.
Враз натовп тихо розступився,
Дивлюсь, о рідна моя ненько,
На мене поглядом втупився
Сам пан Тарас, Тарас Шевченко.
Як він почав мене за всіх сварити!
Назвав нас, ой, це стидно говорити.
Про Заповіт нагадував частенько,
Про те, що продали ми Україну, неньку.
Щораз питав, куди діли́ соки́ру?
Чому дітей своїх пустили ми миру?
Ще довго він висловлював промову.
В кінці додав напутнє своє слово:
«Я ж вам казав і ще раз повторяю,
Щоб не шукали серед пекла раю.
І щоб сокиру добре погостри́ли,
Державу берегли і щоб «обух стали́ли».
Щоб не ішли́ ви «брат на брата»,
Щоб в кожного не з краю була хата»
Проснувся я у роздумах печальних
Від слів Тараса мудрих і повчальних.
І думаю, сон в руку чи на шкоду?
Чи прийде щастя нашому народу?
Від автора, додам, усі щоб зна́ли,
Елегію свою поети лиш почали.
Продовження ще буде, мій чита́чу,
Бо у вісні ще багатьох поетів бачу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734427
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 21.05.2017
автор: Господар