Чумацьким шляхом, ясний місяць,
Позлоченим човном пливе.
Для всіх закоханих він світить
І за собою душі зве.
Ой, човен – човнику, небесний,
Залиш нас двох у цій весні!
Нехай ще раз в серцях воскреснуть,
Нехай ще раз в серцях воскреснуть
Кохання незабутні дні!
А цвіт рожевий опадає
На вкриту росами траву.
У карі очі заглядаю,
Тебе найкращою зову.
Не той вже чар в знайомій фразі,
Не ті обійми і вуста…
Де було буйство, там вже слабість,
Де було буйство, там вже слабість
І глибина в очах не та…
На моє слово відгукнулась
Лише подякою очей
І у хустину загорнула
Округлість звабливих плечей.
Хустина вже тебе не гріє,
Не вабить місяць з вишини.
Тож хата, з благами своїми,
Тож хата, з благами своїми,
Нас забирає від весни!
Всю ніч ходив по небі місяць,
Зірки водив у свій танок.
А ми безсоння чадні свічі
Палили в згарищах думок
І хоч спокою не давали
Поточні прикрощі життя,
Та все ж ми вранці пригадали,
Та все ж ми вранці пригадали
Весну і перші почуття!
11.05.2017ф
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732903
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2017
автор: dovgiy