Горобина ніч (Балада)

«Ти    народилась    в    ніч,    у    горобину,  –
Бабуся    якось    журно    прорекла,    –
Боюсь    за    тебе:    щастя    б    не    згубилось,
І    доля    щоб    від    тебе    не    втекла.
Адже    зоря    твоя    тоді    страждала,
Коли    здригалось    небо    грозове,
Й    матуся    твого    крику    не    діждала,
Подарувавши    нам    життя    нове,    –
Й    рукою    так    нечітко    ледь    махнула,
Здалося    просто,    просто    в    нікуди.
І    фартушину    в    очі    умокнула,    –
Іди    уже,    дитино.    Ну,    вже,    йди…»

Дівча    стежину    кроками    долало,
А    в    голові    –    бабусині    слова:
«Чому    вона    мені    отак    сказала?»
Вітрець    волосся    ніжно    завивав.
Так    полетіла    в    світ,    чужий,    жорстокий…
Малярувати    вчилася.    Жила…
Та    в    місті    тім    якось    на    неї    оком
Накинув    чоловік.    З    ним…    сина    зачала.

Маля    невдовзі    світ    оповістило,
Що    тут    воно    й,    наперекір,    жиє.
А    вона    бавила    його,    ростила,
Дівоцтво    покалічивши    своє.
І    злиднів    якось    вигнати    не    вміла    –
Лиш    ледве-ледве    зводила    кінці.
Хваталася    за    всяке-всяке    діло.
Ой,    чи    окупляться    старання    їй    оці?
Признатись    не    могла    вона    й    бабусі,
Хоч    зрідка    їздила,    аби    допомогти    –
І    спіх    не    той    у    неї    був    у    русі.
Хлоп’ятко    поспішало    теж    рости.

Сама    його    поставила    на    ноги.
Він    прабабусю    не    застав    живу.
Вона    ж    боялася    сказати    їй    про    нього.
Квартиру    згодом    вже    отримала    нову.
Частенько    приїжджала    до    могили,
Щоби    спокутувати    давній    власний    гріх,
Та    якось    син    її,    дорослий    вже,…    загинув    –
Навіки    залишив    її    поріг.
І    що    важливо:    в    ніч,    у    горобину,
Коли    вертався    в    місто    із    села.
Його    грозою    на    стежині    вбило    –
Вона    ж    бо…    іменинниця    була…

Давно    було    це,    та    не    гоїть    рану
Ні    час,    ні    люди.    Не    вщухає    біль…
Все    пам’ятає,    як    вона    збиралась
Теж    їхати,    і    дорікне    собі.
Ось    і    тепер…      могилки    обробила
Бабусі    й    сина.    Обвела    хрести
Їх    рушниками.    Поряд    –    горобина,
Ще    не    велика…    Їй    рости    й    рости…
16.02.2013

Ганна  Верес  (Демиденко).  


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732790
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 10.05.2017
автор: Ганна Верес