НАСТОЯТЕЛЬ
Про Китаївську пу́стинь, що десь з того боку Голосіївського лісу, біля Корчуватого, в 90-і столицею ходили цікаві чутки: ніби там щотижня відбуваються «вичитки», тобто, котрийсь із тамтешніх монахів обдарований здібностями екзорциста. При тому – публічного. Люди, які вірили і відчували потребу у «вичитці», їхали до монастиря з усіх усюд, а тоді свідчили, що, «вичитані в Пу́стині», зцілялися.
Я збиралася і собі поїхати – не з віри, не заради зцілення, а з інтересу, але так і не зібралася, а невдовзі «паломництва» припинилися, бо «китаєво-пустинський екзорцист» – чи то вмер, чи переїхав деінде, чи йому з якихось причин заборонили ті щотижневі багатолюдні «вичитки»…
Але познайомитися ближче з цією духовно-історичною місциною мені, певно, було призначено, бо уже на початку 2000-х, одного похмурого дощового дня – може березневого, а може – листопадового, одне слово, похмурого і дощового, вітряного і холодного, я стояла понуро на зупинці міського громадського транспортного засобу в сторону Корчуватого, мерзлякувато втягуючи підборіддя у комір шкіряної куртки. Пам`ятаю навіть, що спідниця на мені була сірого кольору, шерстяна, «міді» звичайно; від зручних і звичних джинсів довелося відмовитися – їхала бо в монастир, де на мене чекав тодішній його (монастиря) настоятель, може й нині він там служить людям і Богові, не знаю, тому не казатиму, що там зараз. В сумочці мала припасену хустину, яку придбала щойно заради такого візиту, бо зав`язувати голову в хустки не любила ще з дитинства, тому хусток у своєму гардеробі не тримала.
Ця зустріч з настоятелем була для мене службовим завданням: мені доручили зустрітися з ним, щоб написати кілька абзаців з приводу свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, яке, за церковним календарем, наближалося… Отже, це був листопад, кінець листопада, бо святкування Введення во храм… припадає на 4 грудня. Настрій у мене був таким самим, як і той холодний-мокрий і понурий день. Потрібний автобус заставляв себе довго чекати, але врешті таки заявився і – поїхали, нудно і тісно, ген по сірому і безпросвітному проспекту Науки…
…Від зупинки автобуса до монастиря йти довелося чималенько – «пустинь» не даремно й називається – «відлюдне місце» тобто, а «китай» з тюркської – городище-фортеця.
Монастирі завжди трохи нагадують фортеці, і Китаївська пустинь не становила винятку: висока загорожа, наскільки пригадую – металева, з товстих металевих прутів, хоча, можливо, саме таку я зауважила у той особливий момент, до якого веду, а десь інде збереглася і цегляна стіна, якою Пустинь було обнесено історично-давно-раніше…
Широкі ворота на територію Пустні були широко ж і відкритими, ліворуч, у квадратику живої землі, усуціль запаяної асфальтом, стояло велике дерево з розхристаною кроною. Під тим деревом я зупинилася, намотала на голову хустину – звісно ж, що жінкам у церкву заходити з непокритою головою зась, либонь і на територію монастиря також, і хоч візит мій був офіційним, і голову могла не покривати, порушивши релігійну традицію, та вирішила, що такий вчинок був би не ввічливим, та й у чужий монастир краще входити все-таки шануючи його (монастиря) устав.
Увійшла на територію. Справа – Свято-Троїцька, наскільки орієнтуюся, церква, але, подумалося, що не там відбудеться призначена зустріч, тому попрямувала до двоповерхової будівлі не оддалік, більш заглибленої у дворі. Коли наблизилася до дерев`яних східців, двері на ґаночку вчинилися і вийшов молоденький чернець, чи, може, послушник: виходить, за мною спостерігали з котрогось із вікон. І от – зустрічають…
Чернець привітався, я назвала себе, і він провів мене до приміщення, де чекав настоятель.
Настоятель також був молодим – десь за тридцять. Мав довге чорне кучеряве волосся і чорну ж бороду. Ніс на обличчі видавався худорляво і загострено, трохи ніби пташино, очі темні, а погляд доброзичливий і м`який, освітлений внутрішнім привітом, чи, може, притамованим осміхом. Ми познайомилися, я сіла навпроти у запропоноване крісло. Ми заговорили про історію свята, заради чого я і прибула.
Стало одразу зрозуміло, що випало мені говорити з людиною розумною, освіченою, мислячою, і, не зважаючи на вік, мудрою… І саме головне – віруючою, правдиво, а не демонстративно (…цікаво побудоване слово – демон-стративно) віруючою. Між нами одразу встановився взаємний людський контакт і взаємно ж приховувана попередня настороженість розтала і зникла.
Історія свята Введення була мені цікавою, бо не знала раніше подробиць історичної події, з якою воно пов`язане. Хвилин за десять подумала, що ті два-три абзаци майбутнього матеріалу у мене вже є, але завершувати аудієнцію так швидко не хотілося, настоятель був цікавим і особливим співбесідником.
Уточнивши, чи можу я поставити кілька запитань, які не стосуються обумовленої теми, тобто – не для друку, але цікавлять мене особисто, і отримавши згоду, я вперше у житті мала нагоду поговорити з освіченим представником релігії про ті нюанси віри, які мене турбували і залишалися без відповідей усі попередні роки. Вразило і водночас викликало довіру спокійне сприйняття настоятелем тих моїх «непорозумінь» з відомими релігійними догматами, особливо те, що не всі він і відстоював так однозначно і безапеляційно, залишаючи простір для розмислів і розумінь, хоча власні позиції окреслював чітко і однозначно, але без зайвих ревнощів. Ні, він і на йоту не відступав, але й не обмежував до "лялечки", до спеленутої намертво нерухомості.
Не буду зараз наводити запитань, які йому ставила, скажу тільки, що вони були не дуже зручними, але я, плутаючись у протиріччях, хотіла, на додачу до власних роздумів, отримати відповіді від особи духовної. Настоятель відчув щирість мого інтересу і з не меншою щирістю й відповідав. Настільки просто і мудро висловлював власні думки з приводу моїх сумнівів, не повчав, ні, а просто ділився тим, що вже передумав і осягнув сам, що я йому повірила і закрила ті питання, як такі, що знайшли свої відповіді, і відповіді правильні – так підказувало моє внутрішнє відчуття, для якого важить лише правда, яку воно «бачить», і зовсім не мають значення ні звання, ні авторитети.
Коли виникла підозра, що можу перетнути межу делікатності, затримуючись надто і затримуючи настоятеля, подякувала йому за цікаву розмову і почала збиратися… Настоятель же запросив мене перекусити – за дверима у сусідній кімнаті, виявляється, накрили скромну трапезу на дві персони… Був піст, і страви були відповідними, «монастирськими» – уже не пригадую, що ми там їли, та й тоді не дуже на тому зосереджувалася, бо цікавила мене не їжа, хоч краєм уваги відмітила, що приготовлено її, викладено і подано – красиво…
За трапезою ми продовжили розмову, і вже я, довірившись доброзичливості господаря і духовної особи, до решти з`ясувала всі мої, на грані з «єретизмом», питання. Настоятеля ніщо не вивело з рівноваги, не змінило спокійного і приємного тону, ніщо не вразило, не образило і не покоробило: він був мудрим, розумним, уважним, говорив просто і правдиво, нічого не вигадував, не ховався за крилатими догмами, одне слово, справді – духовним наставником, який не повчав, не настановляв, не глаголив зверхньо, але висловлював думку, пояснював якісь нюанси смислів, виходячи з істин Слова, святого писання і власних роздумів і розумінь. Він жодного разу не змусив мене згадати, що я тільки жінка – кусок ребра, чия робота – йти слідом за господарем-чоловіком, хоч і куди б той чоловік мене вів… Ні, він говорив зі мною, як з повноцінною людиною, яка має індивідуальну душу і розум.
ПАРА
Трапезу ми завершили узваром, я подякувала і чемно розкланялася, прощаючись остаточно, і жалкуючи потаємно, що назавжди. Настоятель попросив затриматися ще на кілька хвилин, він покликав когось із своїх і сказав принести мені подарунок. Служка швидко вийшов і одразу ж вернувся, тримаючи в руках образ із зображенням Миколи-Чудотворця. «Ні, - заперечив настоятель, - принеси «Пару». Я не знала, що він має на увазі, але слово «пара» одразу ж чомусь набуло особливого значення.
Служка вийшов з Миколаєм-Чудотворцем і вернувся, тримаючи натомість два образи, писані по дереву у давній традиційній манері, я це одразу зрозуміла, хоч не розбираюся в церковних іконописних традиціях. То були образи Ісуса Христа-Спасителя і Богородиці. Настоятель благословив мене хресним знаменням, взяв у служки «Пару» і вручив мені. Я подякувала і… поцілувала йому руку. Це було щиро.
Служка провів мене до воріт, і от, притуливши ліктем лівої руки до себе «Пару», подаровану настоятелем Китаївської Пустині, я відійшла на кілька кроків і зупинилася під великим деревом, що тулилося широкою підошвою товстого стовбура на тісному квадратику живої землі, зоставленої для нього суцільним асфальтом тротуару.
«…звідки він знав, що не маю пари… – перше, що подумала, трохи оговтавшись біля того дерева, – схоже, він багато знає… і про мене теж…»
ЛЕТИМО?..
…І от, нарешті, ми й добралися до моменту, заради якого точиться вся ця розмова: нічого особливого не відбувалося доокруж. Ну, постояла я хвилину біля великого дерева, примостила зручніше два, загорнуті у тонкий, вощений ніби, папір, дерев`яні образи – вони були не такими і легкими, тому притиснула їх лівою рукою до себе – «приклала до серця» – так подумки поіронізувала над собою, просилила ліву ж таки кисть у петлю шнурка і звично начепила на зап`ястя диктофон свій – невеличку прямокутну коробочку, що бембалась самостійно на руці, не заважаючи тримати ношу мою – тоді диктофони були ще не такими мініатюрними, як нині, правою рукою забрала з голови хустину, запхнула в сумочку, поправила ремінця від сумочки на плечі, і рушила йти туди, звідки прийшла, попри монастирську огорожу.
Ступила кілька кроків – радість, нечаяна і неждана радість заструмувала в мені, наче пробилося з якихось глибин несподіване джерельце – така ясна радість то була … світло, невидиме але відчутне, цілком реальне світло залоскотало весело десь за мечовидним відростком, у клітці грудній. І як справді в клітці, стало йому там затісно – світлу радісному. Швидко заполонило воно мені серце: «…от мати б такого духовного наставника, – подумалося поспіхом, – такому розважливому, спокійному і мудрому, душевному другу-товаришеві можна розказати все, і найпотаємніше, виявити і видалити найгірше у собі, таку духовно освічену людину можна про все розпитати…» – уперше я готова була приймати настанови (може тому, що настанов не було), до того я настільки могла вірити тільки мамі… на той момент відчула правдиве значення слів «духовний наставник», навіть «пастир»… бо не було в такому пастирстві ні зверхності, ні властолюбства, тільки доброзичлива товариськість була – любов до ближнього тобто, і тільки за те любов, що ближній (я в даному випадку) – людина, отже, дитина Божа...
Я йшла тротуаром попід монастирською огорожею, обдумувала похапцем отримані враження, а радість у мені швидко зростала – як наче золотий житній сніп розв`язався, випручався з перевесла, і промені світла, розсипавшись неутримно, повистромлялися з клітки грудної моєї проз усі пори, та й взагалі – проз усю мене, але осередком, ядром цього світло-потоку, чи й світло-потопу залишалася сфера, що взялася невідь звідки всередині – якраз в області мого заребер`я. Виходило так, наче в серці у мене – сонце зійшло.
Ще пару кроків тротуаром, і вже зникали думки, бо наче потопали у все проникаючому прекрасному тому світлі – золотому, як повноцінно вистигле жито в погожі палкі сонячні жнива. Зникало й місто, хоча я бачила і знала, що йду тротуаром. Йду… але починаю відчувати, що з кожним кроком – легшаю… втрачаю звичну фізичну вагу… дивуюся тому, прислухаюся до себе, але ні, не здалося, а справді таки перестаю відчувати вагу власного тіла – ноги, вони переступають за звичкою крок за кроком, але вже майже нічого не несуть, тіло стало ніби повітряним, так я його відчуваю… починають і ноги самі «невагомішати» – ну все, думаю, ще трохи і я злечу… відірвусь від землі, бо вона мене більше не втримує – земля… от зараз уже і здіймуся – вознесуся, разом з тілом – і полечу… відчула, що права нога, переступивши, уже нічого й не торкнулася – землі нема вже для правої ноги… як тільки одірву ліву – полечу вгору… це було неможливо, але це було очевидно, безсумнівно і неминуче… зовсім не йшлося про те, що я хочу полетіти – тільки про те, що – полечу…
Я спинилася, щоб не дати і лівій нозі втратити гравітаційний зв`язок зо твердю, глянула на огорожу монастиря – то були товсті металеві прути, пофарбовані в чорне, лискуче – дорога огорожа, кована, і я вхопилася правою рукою за один з прутів, щоб утримати себе від злету.
Полетіти було цікаво і доступно. Полетіти хотілося і вже бачила уявою, як лечу – над містом, над монастирем, над лісом і над річкою – небом… вільно… і ні про які крила – є вони в мене чи немає – і гадки не навернулося: крила для справжнього людського польоту зовсім не обов`язкові – людина може літати без крил, тільки завдяки Радості, особливій чистій нетутешній – духовній Радості в собі, яка є водночас і Світлом… а Світло – не має ваги, воно летить скрізь, і розмахувати крильми йому ні до чого…
Летимо?.. – заклично і весело спитала я себе подумки, тільки зором уже відмічаючи, що ноги мої ще ввічливо роблять вигляд, ніби стоять на землі, насправді ж – уже не стоять, не торкаються, не тиснуть вагою тіла на поверхню планети, бо зникла вага… На легковажну вільну і щасливу цю пропозицію до себе самої – летіти, хоч і прозвучала вона як запитання, намалювалася картинка – як уже лечу і як це виглядає збоку, тобто знизу: як люди вражено зупинилися, задерли голови і вигукують – дивись, дивись – летить… де летить? – онде ж – летить! хіба не бачиш… – а я в спідницю вбрана, не в звичні, зручні і такі доречні для польотів джинси свої… як же мені летіти, коли матиму непристойний вигляд – вжахнулася я… друге – що скажуть мої колеги, а головред?.. дізнавшись, що я літала над Києвом у робочий час – такий скандал зчиниться, нагнала я на себе ще сумнівів і страху… і найголовніше – діти… що скажуть на таке мої діти?.. нізащо не хочеться їх осоромити – всі будуть їм в очі кидати, що мати їхня он до чого дійшла – літає… а якщо ще й не повернуся, не приземлюся, бо мене забирають – «возносять в тілі», як Ілію, – як же діти мої залишаться без мене самі?... ні, не можу я зараз летіти…
На такі сумніви якась м`яка, пластична, лагідна але могутня сила в мені – мабуть, то саме воля і є, ніби не сприйнявши подібні аргументи за достатні причини, щоб відмовитися від лету, гойднулася, наче порив вітру, і я відчула, що здіймаюся, і оскільки правою рукою вчепилася в металеву прутину монастирської огорожі, то починаю злітати, перекидаючись ногами догори, отже, зараз буду висіти головою донизу на огорожі, прив`язана до неї правою рукою, як повітряна кулька за нитку…
Це було найгірше з усіх варіантів, бо ж у спідницю вбрана:. ех! спідниця недоречна моя…
Так, гарячково подумала, остаточно вирішивши не возноситися і не летіти – треба негайно вчинити щось погане, аби знов стати важкою, опуститися на землю і не полетіти – щось погане треба зробити, дуже погане, ганебне – матюкнутися, може, чи – закурити… пальцями лівої руки спритно пробралася в кишеню куртки, ліктем притримуючи «Пару» свою, настоятелем подаровану, намацала пачку з цигарками, вивудила одну з цигарок і слідом намацала запальничку, обережно підтягнула себе упритул до залізної монастирської огорожі, приникла до прутів, щільно затиснувши образи між огорожею і власними ребрами, вивільнила ліву руку настільки, щоб дотягнутися до рота цигаркою і прикурити… прикурила, затягнулася димом – і… як піднесена вибухом динаміту у повітря скеля, сягнувши межі невагомості своєї, зависла на коротку мить, а тоді усією тяжкістю і незграбністю рухнула назад на землю… важко опустилася я на твердь земну, справді рухнула наче, на ноги стала, і так вага та всієї планети впала на мене, що я аж підігнула рефлексивно ноги в колінах, спружинила, щоб не втратити рівноваги і не перекинутися навзнак на асфальті…
Ну от, вдома… і ніяких польотів – саркастично похвалила себе – тепер ніхто нічого не скаже, нікого не підведеш і не осоромиш – не полетиш… а от якби в джинси була вбрана – може і полетіла б… майнула наостанок іронічна думка… (Думаю, якщо в цей момент хтось сторонній випадково і спостерігав би за мною, то бачив би тільки, що якась перехожа спинилася, взялася рукою за огорожу, зловчилася дістати не вільною від ноші рукою цигарку з кишені, прикурила, присіла трохи, підігнувши ноги в колінах, ніби зістрибнула з чогось невисочкого, а тоді важко і втомлено пішла дальше, либонь, до зупинки автобуса – ото і всього, що можна було побачити ззовні).
Але якими важкими були мені перші кроки після «приземлення» – як ніби справді йшла кам`яними колонами, а не ногами. Швидко пошкодувала, що відмовилася летіти – але виправити вже нічого не можна було – Радість зникла, як дим, то й, докуривши, почовгала далі, до зупинки автобусної, вертатися в редакцію і писати матеріальчик на пару абзаців про велику духовну, що не проминає в часі, подію – Введення в храм Пресвятої Богородиці у викладі настоятеля обителі, яку називають ще «Київським Афоном»…
ПРОПОЗИЦІЯ ВДРУГЕ
По кількох роках за цими подіями я була довіреною особою кандидата в депутати до Верховної Ради, і вже незадовго до виборів їхали ми на якусь зустріч важливу, і їхали по бульвару Шевченка, мимо Володимирського собору.
Володимирський собор – особливий, але іншим разом про це, а зараз тільки про вдруге запропонований мені політ.
Не оддалік собору я попросила водія зупинити автівку. Кандидат мій поцікавився, що нам робити в церкві. «Молитися», - сказала йому і він хмикнув, хоча заперечувати не став – я ж була його довіреною особою, то він мені й довіряв)))
Перед входом сказала, щоб він просто постояв під склепінням, ні про що не думаючи – це і буде молитва. Всередині храму залишила його на самоті, відійшовши трохи вперед, до огради: посередині собору є огороджена територія, там встановлено образ князя Володимира, там відправляються особливо урочисті служби. Торкнулася рукою до металу огради невисокої внутрішньо-храмової тієї, і хоч ми постійно кудись спішили, і я знала, що можемо залишатися в соборі не більше кількох хвилин, але якось одразу груз усіляких турбот спав з моїх плечей, і я занурилася в стан легенької спонтанної медита́ційки, у щось до того схоже, у всякому разі.
Відсторонення від суєти – надзвичайно приємний стан, хоча й доводилося краєм свідомості контролювати ті хвилини, які можна було ще залишатися в соборі. І от, самовільно і швидко-швиденько, ніби теж у поспіху, відчула я в собі знайому вже Радість, яка водночас є і Світло, упізнала одразу – це вона, бо такі відчуття ні з чим переплутати не можливо, як і забути… і слідом, не гаючись, прийшло відчуття невагомості і того, що – зараз вознесуся, злечу, здіймуся під купол… і знову ж – ні, не можна, бо… мало того, що в соборі людей вдосталь, то ще й кандидат мій у депутати тут – не можна його шокувати… і я силою витягла себе з такого непередавано-насолодного стану і, відірвавши руку від внутрішньої позолоченої оградки прохолодної тієї – стрімко і поспішно направилася до виходу… За пару хвилин ми вже мчали бульваром Шевченка, поспішаючи на якусь важливу, заплановану і позбавлену значення зустріч.
…І ВТРЕТЄ
Минуло з десяток літ щонайменше по тому. Жила я тоді в своїй хатині в одному з сіл на Київщині. Дуже я хатину свою любила, і село те любила також. Там був лісок, луки були, поля, озеро… річку, правда, хазяї в канаву «перепрофілювали», а райцентр не оддалік то й зовсім у каналізаційний стік річку ту перетворив, але був там у мене садочок, городик, квітки садила-цвіли…
Якось зимового ранку, сонячного, морозного і білого-білого, коли лелітки різнобарвні витають у морозному повітрі, сонцем пронизаному, коли тиша пухнаста не зникає, забачивши, що люди вже попрокидалися, а тільки хизується на кожному даху, приміряючи теплі і патлаті песцеві хвости, що вистромляються з коминів, коли на землі – як на небі: красота, чистота, ясність і рай… То такого ранку вийшла я з хати і просто подалась порожньою вулицею, куди ноги самі поведуть. Ноги повели до кладки через стражденну ту річку-канаву, засклену на ту пору льодом і засипану зоряним сяючим пилом снігів, пухких і глибоких.
Ще забачивши здалеку знайоме старе лелече гніздо і зрадівши йому, як доброму знайомому товаришеві моєму, ніби наступила на якусь невидиму струну і струна та забриніла і завібрувала в унісон з ритмом серця мого, звеселеного красотою довколишньою. Я прислухалась – так, було щось особливе у нефізичному звукові тієї умовної струни. Сніг рипів чи репетував під підошвами взуття, але не сердито, а так, ніби радіючи нагоді виявити себе того особливого прекрасного морозного ранку.
Дійшовши до електроопори, верхівку якої і вінчало старе лелече гніздо, я стала і глибоко вдихнула свіжого, іскристого, на нічному морозі настояного, пронизаного щедрими золотими променями повітря і трохи аж захлинулася – таким міцним і смачним виявилося воно. І в ту ж мить у серці моєму почало втретє сходити знайоме вже Сонце – Радість-Світло вдарило одразу крутим ключем, як ніби закипіла довкруж кришталевої прозорості і чистоти атмосфера. «Ага…– щасливо сказала собі я, – зараз будемо літати…»
Продовжувала поволі йти, загадавши собі добратися до кінця вулиці і дістатися середини кладки. Щоб там і вирішити… але ваги власної вже не відчувала – зробилася невагомою, тільки Радість, тільки Світло в мені – і все, що була там я… А тіло таки йшло, повільно, ніби пливло в густому маслянистому середовищі земної атмосфери, як у гліцерині. От і кладка, права рука вхопилася за поручень, але вже не для того, щоб утримати від злету, а так, за старою давньою і забутою навіть, здавалося, звичкою – рука допомагала ногам пересувати невагоме тіло, якого наче вже й не було… «Полечу… – подумала звідкись здалеку, – цього разу уже полечу… он середина кладки…» Чого б мені не вознестися і не зникнути цього разу? Третього – і, можливо, останнього… що мені – я сама, я сама… хіба… в Києві, спить певно, бо рано ще, син… єдина людина у цьому світі, яка дорожить мною, яка мене любить… ех, от би якось сповістити йому, як і куди я зникну безслідно… і чому раніше не розказала синові про дві попередні «пропозиції» до «вознесіння в тілі»… тоді він знав би, де я, а так… буде шукати, буде журитися і переживати сильно – мати була і просто зникла… без сліду… довго буде – аж поки минуть роки і змириться, що не знайти і нічого не взнати, але ніколи не погодиться з тим, що зараз станеться… ні, не можна отак залишати сина...
Я спинилася на середині кладки – Радість-Світло в мені сягали вже такої сили і готовності знятися і зняти, що робилося нестерпно ту могуть переживати, утримувати і стримувати... Треба було вирішувати негайно зараз: або – або… і я згадала, що в лівій кишені шуби є цигарки… повагавшись з секунду, засунула руку в кишеню, намацала цигарку, а тоді й запальничку…
«Зараз тяжко рухну, треба встояти на ногах…» – встигла подумати, черкнувши запальничкою… і рухнула…
ЯКЩО ЗНОВ
Тепер син мій знає, що отримувала тричі пропозиції «вознестися», і ми домовилися, якщо станеться, що я несподівано і безслідно «пропаду», він уже знатиме, куди я поділася… він знатиме, що то був мій вільний і щасливий вибір… і що зі мною все добре і прекрасно – я полетіла… літаю… чи лечу… тепер мене вже нічого не втримало б… не знаю тільки, чи надійде та чудесна пропозиція ще раз – і чомусь здається мені, що – ні.
10.05.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732745
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.05.2017
автор: Валя Савелюк