Летіли янголи небесні,
не вистачало наче висоти,
чиї це припинились весни?
Був серед них юнак святий.
Він посміхається вже звідти:
з далекої небес височини
і його припинились весни,
і закінчився світ земний.
Чиста душа його неждано
злетіла у небесну височінь,
може крилом махнувши білим,
залишила по собі тінь.
Летів він понад краєм рідним
та землю із висоти оглядав,
і, наче журавель у небі,
останній раз над ним кружляв.
“Не плачте, ріднії, за мною!” -
Повернеться із висоти,
коли час юнакові прийде,
на свою землю знову йти.
За неї не одне століття
лилася кров дітей твоїх,
вона приймала всіх полеглих,
а ще ростити їй нових.
Не буде воїнів у роду переводу,
десь із далекої височини
від воїнства небесного найкращі
поможуть козаків ростить.
Невидимі вони бувають
з далеких і близьких часів,
наступне покоління виростає
і чистоти небесної дали.
Небесні воїни багато
ще стійкості своєї додали,
земні стоять, бо мета свята:
їм Україну берегти!
26.04.2017.
Фотографія із інтернету.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730620
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.04.2017
автор: Светлана Борщ