[i]Усім, хто вміє читати між рядками[/i]
Того вечора у театрі засідали Митці. Краще сказати б «залітали», бо вони ненадовго спустилися з вершини драматургічного Олімпу, але подумки витали у надхмар’ї надекзистенційнім, величними жестами підкреслюючи свое над-людське призначення. Хто й за що, а головне, на скільки їх туди призначив – невідомо. Та врочиста подія «зальоту» в театрі є достеменною, хоча багатьом із вельмишановних драматизаторів це слово, через інвективну полісемантичність, і не втрапляє до смаку.
А смак у них – не дай Боже! Якби всі планетяни так ласо й пожадливо їли, то швидкий дефіцит життєдайних продуктів наблизив би невідворотний і без того кінцеь світу аж по самісіньке донеможна. Чим же наші дорогі «олімпійці» так завзято ласували? Ні, не канапками з ікрою і не зірковим коньяком а-ля Франція з Нечупахівки. Звісно, того вечора, як на всіх пристойних «зальотах» небожителів, не обійшлося без вишуканих гастрономічних утіх, але стравою №1 були інші «делікатеси» – слова! І митці з поважними пихами займалися жуванням і травленням слів.
Хто зібрав оте мистецьке чавкально-жувальне товариство? Самі зійшлися, о ні, злетілися, наче круки на поле бою, щоб укотре «дзьобнути» давно запримічену живність. У ролі метафізичного капітулянта-недобитка мав бути винуватець події – поважний, але насправді мало ким поважаний драматург, який усе життя зробив суцільним боєвищем із самим собою. Оця «бо-є-вищість» вельмилюбого колеги і не давала спати гені(т)альним митцям. І вони, з нагоди творчого ювілею, намагалися загидити доробок ювіляра панегіриками про палкого словолюба, найактивнішого члена і подібними нездоровими метафорами. Та, поміж іншим, споїти «дорогого товариша» дешевеньким винцем уприкуску з примітивними цукерочками «Пташине молоко».
Викрикували тости і тримали дулю в кишені: на, пошукай істини в вині – може, тоді й цицьки знайдеш у птахів. Та побороти «жертву» хитрим словоблудом, що маскувався у солоденькі лестощі, укотре не вдалося. Атакований лише посміхався й навіть радів з усіх отих нижче-паху-пафосних олімпійскьких возвеличувань, «сердечних» привітань і пригощань. Врешті-решт митці, побазікавши про латентні експліфікації вербалізованих імплікацій у творчості ювіляра і наплямкавшись дуже «символічними» тостами, розпочали кориснішу для шлунка частину засідання – безпосередньо буфетно-остограмлювальну. Яка, згідно з прадавньою мистецькою традицією, перейшла в обжерливо-перепійну. За рахунок театру, звичайно.
А надворі згасав сонячний і тихий осінній день. Лагідні промені підсвічували кожний листочок на пожовтнілій березі, і здавалося, ніби у сквері біля «храму Мельпомени» догорають тисячі маленьких свічок – таких, якими прикрашають пиріг або торт іменинника. Але чому свічки опинилися поза (!) «храмом»? І, головне, хто святкував свої тисячоліття, якщо у сквері не було майже нікого, окрім кількох безтурботних дошкільнят?
Малюки галасливо й весело бавилися вогниками-листочками й зовсім не думали про вищі сенси людського буття. Вони просто ЗНАЛИ всі їстівні та неїстівні істини і, на відміну від «замудрених» дорослих, ще вміли розрізняти перші від других.
Знали дітлахи й те, що працьовита комашка сонечко не з’являється будь-де, а тільки у дуже затлілих місцях, які необхідно якнайшвидше рятувати від тлі і розтління. А того вечора невеличка площа навпроти театру аж кишіла цими крихітними рятівниками світу. Може, комашки повиходили на останнє сонячне тепло? Так подумав би усілякий дорослий, та діти – на те й діти, щоб бачити і відчувати глибше. Шкода, але мамі чи татові не поясниш, що сонечки носять іскорки справжнього сонця і не можуть грітися власною тінню. А виповзли вони з м’якеньких листочків на асфальт для того, щоб відкрити у складних теоріях найпростіші аксіоми. І діти відчули невимовний жаль до цих малесеньких Божих істот, які невблаганно й так самозречено бігли прямісінько під ноги сильних світу цього, щохвилини гинучи під сліпими кроками «небожителів».
Не-божитель! Ясно тепер, чому пихаті дяді й тьоті з «високим призначенням» величаються небожителями: бо деруть носи у надхмар’я, але справжні небеса топчуть брудними підошвами і ходять догори ногами, ніби циркові акробати. Не можна, не будемо, не хочемо змиритися зі смертю, щосекундною смертю добрих сонячних корівок! І діти жменями збирали комашок та переносили їх на золотаву травичку у скверику…
Ювіляр потрапив додому вже зовсім опівночі. Втомлений привітальними теревенями, він повільно сьорбав чай на кухні й замислено розглядав сонечко, що виповзло десь, мабуть, із кишені. Секрет «нелогічної» загадки про пташине молоко, виявляється, такий простий: його приносять мудрі комашки сонечки! Недаремно ж називається Божа корівка «пташкою-леді» в англійській мові.
У-Дачниця Молодша
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728794
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2017
автор: Веселенька Дачниця