Минуло вже за дванадцяту, а порожня зала, здавалося, все ще відлунювала оваціями та криками «Браво!». Прем’єра відбулася. Відбулася успішно, ба навіть більше – грандіозно. Вечірній бенкет на честь молодого амбіціозного режисера, що вперше показав свою не інститутську роботу на великій сцені, добіг кінця. З лиця Пашка не сходила усмішка, а таргани у, напханій новітніми ідеями та старими книжками, голові танцювали якісь дикі танці.
«Вдалося! Мені вдалося змусити їх аплодувати стоячи!»
Думки штовхалися і лізли одна поперед одну. Відчуття шаленої радості, вкрай знахабнівши, заполонило всю людську суть Пашка. Це був прорив року! Неперевершений спектакль! Фурор!
Відчуваючи себе королем, господарем цього театру Пашок з нескінченним ентузіазмом увійшов до глядацької зали.
- Сан Санич, Ви чули?! Ви повинні були це бачити! Я знаю, Ви дивилися мій спектакль!
Плюскіт води розтікся шепотом моря по порожній залі. Стара дерев’яна швабра шкорбала по такій само дерев’яній сцені, змиваючи останки пурпурної фарби. Всепоглинаючу темряву пронизував лиш один єдиний тьмяний прожектор. Сан Санич мовчав.
- Та ну ж бо! Ви дивилися! Скажіть хоч щось! Вам сподобалось?!
Пашок підстрибуючи побіг до сцени, бажаючи якомога швидше почути чергове: «Неперевершено, Павло Олександрович! Вітаю з прем’єрою!», та Сан Санич і не думав відриватися від роботи.
-Ну Сан Сааааанич… Ну скаааажіть, - потягнув Пашок з авансцени. – Ну бодай щось скажіть своєму небозі!
- Будеш багато знати - дуже засмутишся, - голос Сан Санича був вицвівшим, як та ганчірка, якою милася підлога.
- Але ж я вже запитав, - зухвало викрикнув юнак. - То хочу знати! Всі сказали, що я геній! І ви скажіть!
Сан Санич обернувся. Згорблений, старий, кістлявий дідок з сивими вусами та бородою, одягнутий чи не в найжахливіше лахміття, яке б можна було десь віднайти виглядав років так на сто, а може й більше. Довжелезні руки лягли на кінчик швабри сильно і впевнено, а сірі, непримітні очі спалахнули таким вогнем, що Пашку відразу чомусь стало холодно, а по тілу пробігли «мурашки», залишивши по собі «гусину» шкіру.
- Тут тобі не кондитерська. Я нічого не підсолоджую. Якщо ж цікава моя думка, то ти її отримаєш. І дивися на стелю не полізь від обурення, коли це буде не те, що ти хотів почути!
***
Фатальна іронія і жорстока реальність на ранок заполонили кожен куточок кімнати малолітнього режисера. Електронні рецензії від критиків XXI століття витіснили усю ейфорію з юного випускника театрального ВУЗу, якому було довірено поставити цілий спектакль.
- Вони ж учора аплодували?! – ледь не плакав Пашок.
- Вони завжди аплодують. Такі правила театру нашого віку, - тихо сказав старий, заварюючи ранкову каву у блискучій турці. - Що таке? Ти боїшся їх?
- Я правди боюся, Сан Санич…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728705
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.04.2017
автор: Чеширський котик