«свобода питає у тобі»
Прагнення(Птаха)
На тлі злітературено подвійних розбіжностей та підмін, зруйнованої утопії «тихої лірики» (В.Підпалий, В.Діденко) та прелюдій радикалізації мови «київської школи» (С.Вишенський, М.Григорів, І.Семененко) є очевидним, що поезія буде ще більше ускладнюватися (тут: як принцип нового), ще більше заглиблюватися у мовні первісні структури, які ще залишаються справжніми порівняно із соціальним абсурдом минулих та майбутніх катастроф. Поезія Андрія Підпалого є саме тією неминучою відповіддю, порятунком і застереженням, який, зрозуміло, намагались оминути. Але з огляду на виродження літератури як системи, руйнацію старих методів тиску та заохочень, коли поезія стає вже не питанням престижу, але людяності, вона очищується автоматично. Тому Андрій Підпалий є чи не єдиним поетом свого покоління (кін. ХХ – поч. ХХІ ст.), який залишається вірним мистецтву. Стає зрозумілим, що поезія (як і жива творчість) може збутися тільки на суцільному маргінесі, без будь-яких натяків на співпрацю з літературним офіціозом.
«Хіба може існувати позначення, якщо знак перестав бути позицією бажання, щоб ствердити імперський знак?» Із цього, за Ж.Дельозом, почалося поневолення людської свідомості цивілізацією через мову. Для того, щоб звільнити слово, треба розкодувати його доведенням до найвищого ступеня бажання (життя) та знищенням додаткової вартості коду (як надкоду індустріально-спекулятивного світу). Тобто слово є затаврованим кожною владою, яка перекодовувала його, надбудовуючи через нього свій закон свавілля. Зрештою, мова віддаляється від духовного життя людини, зводиться до матеріальних відношень, реїфікує свідомість та веде до знищення людини як втілення індивідуального свята буття. Людина стає механізмом. Тому важливим є повернення через звільнений Сенс, Надсенс до індивідуальної Природи мови та мовлення. Поетична мова Андрія Підпалого і є тим розкодовуванням, розчакловуванням Слова як найвищого ступеня пізнання людини. Звичайно, нова мова вже не може стверджувати прямо (коли означувальне цілком дорівнює означальному) ті людські цінності, які вона втілює через руйнування системних відношень як надбудов гніту. Мова такої поезії говорить не поневолюючи сенсу чи події до зв’язності. Хоча зв’язність тут іншого порядку – як розкриття всіх надможливих позицій слова до інших слів поруч. Це виривання уявного Цілого з канону однини.
***
прагнути вигляду і тихого варіанту великостям поки твої розрахунку вивільняють те що поспереченням і сповіддю минулих приливань і потурбувати тихо непотрібне вигнання під подіваним для для тих хто; повний і вигаданий речами ловити те що мати і творити подібне мені і нам від подібному і чекай тиховіння води і року для цього плескотанням у твоїх відомих криків повітряності розгалуджень віри. /Прагнення (Птаха), фрагмент/
Як бачимо, слова тут катастрофічно самотні, але й самодостатні у своєму внутрішньому порядку. Весь цей рядок можна читати зі звороту або перестрибуючи через лексеми, і сенс від того лишається частково наповненим. Порядок є важливим, але він залишає простір для незапланованих відбувань. Дієвим є не розрив між лексемами, не їхня уявна віддаленість, а частота відношень між ними, яких тут може бути, гадаю, більше, ніж передбачувана парність. Тобто цей текст можна назвати гетерогенно відверто розгалуженим у індивідуальну глибину мови.
Звичайно, формальний експеримент трансформує зміст. Але експерименти бувають різної якості (наприклад, футуристичні не завжди можна назвати якісними та не надто сильними в пошуку внутрішньої складової цього експерименту), до того ж – різної інтенсивності, форми згущення. Порівняння поезії Андрія Підпалого з поезією дадаїстів є не зовсім вдалим і надто тенденційним. Бо ж зроблено лише за подібністю до однієї категорії експериментування. Було б доречніше говорити про продовження суто української традиції, яка охоплює як мовний рівень (морфологічний, лексичний тощо), так і експериментальний (вже згадана «КШ»), а головне – ментальний: насичена епічність творів поета навіює войовничу атмосферу козацьких дум, а порив до свободи відсилає до шевченківського головного образу «волі», що є крайньою формою націоналізму. Майже афористичні пророкування внутрішньо споріднені з такими найдавнішими мовно-поетичними моделями язичництва, як приказки та прислів’я. Звичайно, втілення традиції тут зовсім іншого порядку, ніж пропонував канонічний традиціоналізм. І це є цілком логічною ознакою розвитку і перетрансформацій віджитих та здеформованих літературним істеблішментом слів і форм, реакцією на намагання знищити автентичність в українській традиції.
У поезії А. Підпалого домінують лексеми з абстрактним або абстрактно-просторовим значенням, які прямо чи опосередковано (залежно від суб’єктивного означення центру) «омовлюють» рух, дію, напрям та силу бажання. До цього руху, що підсилює вибух бажань удвічі, додаються прислівники (раптом, повз, вздовж, в тощо). Словотвір ускладнено з тією ж метою: /повтримання надподіллям і надпровогняністю неначе вичеркань цих призначень/.
Поет більше схильний до оживлення слів на -ння та -сті, що ніби запозичено з ділової мови документів, але водночас морфемний склад цих слів є суто автентичним за звучанням: -ро, -во, -ма, -лля. Хоча не завжди вони домінують. Митець намагається зламати мертвість, штучність деяких мовних форм, оживлюючи та перетворюючи їх силою бажання й виводячи їх за межі окремого змісту. Епічність підсилена лексемними надбудовами (тут: префіксами). Тому емоційний бік тексту сприймається важче. Здається, ніби розгортання емоційного відбувається в іншій площині, яку складно сприймати через її сенсове перенасичення. Емоція є ніби стиснутою між початками і закінченнями варіативного сенсу. Але щораз вона виринає як одкровення – особливо у словах, які поет лишає у своїй мовній одвічності – вітер, вогонь, вода, тиша тощо, або у ще менших їх інваріантах – морфемах. Цікавими є позиції займенників. Усепроникність «я» явлене через тотальне протиставлення до «вони, «них», хоча сам займенник «я» часто відсутній. Займенник «вони», якого також виражає «ти» – хоча і більш ближчий до «я», але ця дія тільки тимчасова, бо з часом «ти» видозмінюється до «ви». Інколи «тобі» паралельне «я». Загалом ускладнена флексіями та префіксами лексема, подвоєна, потроєна (чи навіть більше) смисловими надбудовами, відчутно рухається до свого спрощення. Бо тільки так поет може очистити мову і повернути забутій простоті її первісний порив до щастя. Хоча, якщо говорити про загальну емоційність творів А. Підпалого, то вона є апокаліптичною, фактично, на всіх рівнях (не враховуючи більш пізнього періоду). Тут відчутна фатальність буття і неповернення у точку можливого ідеального. Причому сама фатальність не є однозначною, хоча і звучить як вирок. Я означила її як подвійну фатальність, яка виявляється у двох напрямах – неминучість свободи для Людини Життя і неминучість покарання для рабів; фатальність знищення матеріального, речового, побутового і чистий вітер Свободи для вільних як оголений природний Хаос. Руїни знищеного старого світу промовляють про поразку, відплату, фатум для тих, хто піддався рабуванню на будь-якому рівні. Гнів тут беззаперечний, хоча й розчинений у різнорідних сполуках проходжень мови крізь індивідуальне начало. Поет лишає тільки віру у Свободу.
Окремо у поезії проглядає образ війни. Він завжди присутній, але не через вже зайву в поезії метафоричність чи промовленість. Тут сам рух є войовничим. Його напрям – на «них», чи сила натиску на надбудови лексем певного рівня.
Любов як жінка у поета є тимчасовим плином (вода), вираженим через рухомість до неї або у ній.
Більшість звикли до візуалізації образу тексту, коли описовість, краєвид замінює подив власної уяви від занурення у «стратосферу слова» (Рене Шар). Але це лише наслідок споживацького використання мови і намагання знизити рівень творчої уяви людини, а отже – доступ до нових ідей. Поезія Андрія Підпалого якраз занурює у той простір, де простору як визначеності, по суті, немає: він хаотичний як сама природа. Звідси розгубленість, страх людини перед дією власної уяви – яка направді спорожніла і промовляє тільки про ніщо, бо є лише виснаженим додатком до змертвілого інтелекту. Оживити уяву – це оживити бажання творити. А це є чи не основною ознакою людяності.
Щодо намагання офіційним літературознавством створити для творів А. Підпалого нішу абсурду, то зазначу, що зміст слова «абсурд» вже не є доречним до поезії. Це, швидше за все, було придумано для спотворення сенсу мистецьких творів як феноменів. Абсурд – це феномен, що не має смислу (вікіпедія). Але, за М.Мерло-Понті, феномен не може не мати сенсу, він є пізнаваним і вимагає пізнання. І якщо ми оцінюємо належність до абсурду з боку реальності (як більш-менш сталого), то тепер реальність розпалась принаймі на дві реальності, в одній із яких безліч підреальностей (віртуальний світ), а розпорошене не може бути використане як порівняння до того, що наука називає матеріально означеним – як реальність. Отже, саме реальність перетворилась на абсурд, а поезія стає єдино можливим справжнім, яке здатне втілити сенс і чисту мову, якою промовляє дух.
Хочеться додати, що прочитання поезій Андрія Підпалого є індивідуальним творчим актом. Тому не варто зупинятися у пізнанні й пошуках чуттєво-метафізичних одкровень, переживань і насолод. Хоча «в часи використання вітер неможливий», але свобода питає. Завжди.
Оля Мальченко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727863
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.04.2017
автор: