Хаха! люди, кажуть, коли народжуються,
то верещать, ніби хтось їх ріже.
поети схильні це пояснювати так:
дитині було затишно в маминому лоні,
а ось тепер її те лоно виштовхує надвір;
дитина протестує: мамо, зглянься!
чи ти мене не любиш? не хочу в цей бридкий,
шорсткий, жорстокий, гострокутний світ!
так, для дитини то страшне розчарування,
та діла вже ніяк, маленька, не поправиш;
а мама – навпаки: лежить така щаслива,
що хоч на неї накричи, хоч докоряй їй,
хоч закликай до совісти й лозиною шмагай –
лиш усміхнеться втомлено й промовить:
чого ви там стрибаєте? вгамуйтеся, помовчте,
погляньте лиш, яку я ідею породила:
дитя було у сховитку, мов в бога у кишені,
або вареник у сметані – все одно:
вважало, що його життя прекрасне,
змістовне й на вершині всіх досягнень;
тепер воно, біднесеньке, збагнуло,
що всі її уявлення стояли на піску
і плавали в плаценті – тепер у сповитку
переосмислює засади концепції буття.
одна лиш літера! – ну сказано ж: дитя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727531
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2017
автор: sondag